з острахом дивився на неї знизу, високо задерши голову, і думав про те, що колись по нашій землі ходила тварина з невеличкий будинок завбільшки. Якщо й не мамонт, то динозавр точно був твариною саме таких масштабів; десь я читав, що цей ірраціональний страх перед плазунами, який зі мною розділяє досить багато людей, може бути генетично зумовленим, закодованим у пам’яті нашого біологічного виду: страх невеличкого ссавця перед гігантським плазуном. Не знаю, чи є в цій гіпотезі дещиця істини, але сама ідея здається цілком імовірною. На такі випадки є італійське прислів’я – se non и vero, и ben trovato: якщо це й неправда, то добре придумано.
Виступаючи перед публікою, я часто вдаюся до різноманітних приказок, якими можна прикрасити ту чи іншу розповідь. Я сам кепкую з цього в діалогах фільму «Персона нон ґрата», де двоє дипломатів указують один одному на підозріле походження bons mots – ефектних примовок, що їх підказують їм фахівці-спічрайтери. Пишучи для вас, я з сумом думаю, що й мені знадобився б такий підказувач. Утім, тоді довелося б його брати у співавтори книжки.
Ще один ліричний відступ: а що поганого було б у такому співавторстві, якби завдяки йому книжка стала кращою, принаймні більш захопливою? Чи для вас, читачів, і справді важливо під час читання розмовляти виключно зі мною як із єдиним автором, який бере на себе тягар особистої відповідальності за кожне написане слово? Ще недавно ніхто не ставив питання таким чином; але нині навіть книжки пишуться колективно, і часто автор є лише співавтором. Замислюючись над тим, добре це чи погано, ми виходимо на ціле коло питань: якщо книжка – це завжди зустріч, то якою має бути ця зустріч? Дійсно важливо, щоб це була зустріч людини з людиною віч-на-віч, – чи достатньо й колективної зустрічі? У добу Інтернету часто має значення анонімність контакту; це нагадує розмови у потягу, де найлегше відкрити душу перед випадковим попутником, який запевне вийде на якійсь іншій станції, раніш од вас.
Та я захопився ліричними відступами – а вихідним пунктом для них було не що інше, як моя роль динозавра. Цю роль можна трактувати метафорично. Я пам’ятаю минулі часи, і всі ці задовгі просторікування були потрібні мені для того, щоб нарешті похвалитися: в дитинстві мені випадало бачити на власні очі видатного поета, вірші якого були вже у шкільній програмі, а сам він жив у великій славі. Він – у своєму похилому віці – тоді теж був динозавром, бо, зі своєю сивою борідкою, асоціювався з віддаленою епохою аванґарду і ранніми 1920-ми роками. Для тих, хто його ще не впізнав з мого опису, дам підказку: його звали Леопольд Стафф.[20] У моїх вухах і донині звучить звуконаслідувальний вірш про осінній дощ, який дзвенить по шибках; але по-справжньому серйозний слід у моїй пам’яті лишила поетова юнацька збірка «Мрії про могуття». Я багато разів перечитував титульний вірш, у якому молодий і прекрасний поет мріє стати титаном духу. Титаном характеру. А з вас хіба ніхто не мріяв мати тверду вдачу, бути непохитним, як скеля, являти собою силу, якої не підточить жоден збіг обставин? Титан характеру переборе всі перешкоди,