який розпирає мої груди, коли я згадую, як хлопці читали уривки своїх оповідань та поезій, коли я розумію, що я – українець! (Чомусь у цьому місці захотілося сказати з пристрастю, що я, чорт забирай, – українець! І ще так козацькою рукою махнути, типу «крикнув-свиснув на коня»… але я утримався від зайвого пафосу.)
«Боже великий, єди-и-и-и-иний, Нам Україну храни!» – удруге награє «Промінь» над моїм вухом опівнічні позивні. «Ну, як так можна смажити картоплю?» – звертаюсь подумки до дружини, активно працюючи щелепами. Вона (картопля) наче варена. А я люблю смажену, із золотою шкоринкою! І мене не зупиняє той факт, що я всім єством своїм відчуваю, як у мені накопичуються канцерогенні речовини. «Хочеш довго жити – викинь сковорідку», – кажуть йоги. Я хочу довго жити! Я хочу жити! Творити! Любити! Але не можу, ну, не можу я, милі мої йоги, без смаженої картоплі! Не пити – можу, не палити – можу, наплювати на зовнішній вигляд – можу. Можу двадцять разів підтягнутися на турніку! Ну, п’ятнадцять… Можу замкнутися в собі, можу бути нечемним, задирикуватим, можу витримувати піст, можу бігати зранку, можу красиво декламувати вірші Драй-Хмари… Я можу все! Але без смаженої картоплі не можу! Це скромна радість мого шлунка, це хвилини лагідного щастя, це гідне завершення складного, напруженого робочого дня. Це праця селекціонерів, трударів колгоспів (чи що там зараз замість них?), водіїв, вантажників, продавців і моєї дружини (невдячна праця, я їй про це завтра нагадаю. Спочатку подякую, а потім нагадаю…), якій я віддаю належну шану! М-м-м-м… Нездара! Я ж її вчив, що картоплю не варто прикривати накривкою з самого початку. Нехай випариться зайва волога. Часник треба кидати у самому кінці, за хвилину до того, як вимкнути газ. І, тільки вкинувши часник, можна накривати!
«Боже великий, єди-и-ииний…» – утретє лунають позивні над моїм вухом й уриваються на самому початку, так і не дійшовши до фінального димінуендо. Червоний радіоприймач «Маяк» на стіні за моєю спиною завмирає і починає тихенько шипіти. Це означає – місцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Почалася нова доба. Радіотрансляційна мережа припинила свою роботу. «Нам Україну хра-ни-и-и-и-и…» – доспівую я вже сам у повній тиші, активно пережовуючи картоплю і гортаючи перше число літературно-мистецького альманаху «Четвер».
«Ги-ги-и» – натрапляю очима спершу на забавні малюночки, а потім на назву оповідання та прізвище автора – Юрій Винничук… Хто такий – не знаю? Гортаю далі і жую, жую, жую… Єшкілєв, Прохасько, Іздрик, Картопля, Ковбаска, Помідорчик, знову Єшкілєв…
О, мій апетите! Ти – моє зцілення, ти – моє щастя! На мить я забуваю про все і віддаюся йому до останку. Він слугує стомленому мозкові, виснаженому емоціями, очищаючи його від уривків спогадів, ракурсів, інтонацій і шлейфів дня, що минув. Його неандертальська сутність зцілює та надає сил. Їм я негарно, ну вже в усякому випадку неестетично – ги-ги-и, як австралопітек – ги-ги-и (це ж треба, причепилося до мене це Винничукове «ги-ги-и»), адже інколи людині