усіх імпресіоністів… я запоєм читала Стендаля, Мопассана, Гюґо і Андре Моруа… Аполлінер став моїм улюбленим поетом, Пікассо й Далі – майже кумирами… Це була якась невтолима спрага до знань: мені подобалось і відчувати цю спрагу, і насичувати її… Я була в захваті, коли дізналася, що Далі розробив лого для карамельки «Чупа-чупс»…
Господи, ну як мені дати їм зрозуміти, що мій жах не в сонному кошмарі… а в тому, що прокидаючись я розумію: все це був тільки сон… Усе перевернулося: у своїх снах я бачила іншу реальність… сонячну, таку, якою був мій Листопад. А в реальному житті не було нічого, крім туги й незміренного смутку. Історія повторювалась. Як мені пояснити їм, що треба просто дати мені спокій? Усе. Мене немає: я вмерла, випарувалась, заховалася, полетіла геть, зачинилася в шафі, позичила у Гаррі Поттера мантію-невидимку… обирайте будь-яку легенду, що не образить вашого самолюбства… лишень припиніть мені дзвонити і називати мене «моя дівчинко». Досить читати мені по телефону казки на ніч і розповідати, як багато ви всі готові для мене зробити. Панове, я ніколи не була «вашою дівчинкою» і ніколи нею не буду! Я більше не користуватимусь Інтернетом і не відповідатиму на ваші дзвінки. ЩЕЗНІТЬ! Моє серце належить тільки Йому і більше нікому. А ще один чоловік нещодавно це серце збурив…
P. S. Так не може далі тривати… мене врятує або Париж, або трохи сонця… а ще краще – паризьке сонце.
24 жовтня 2010 року, ближче до полудня…
Сколько в моей жизни было
этих самолетов…
Никогда не угадаешь,
где же он не приземлится…[5]
Я сиділа в аеропорту «Шереметьєво»… втомлена, розбита і спустошена… Я летіла «додому»… А що «вдома»? І де цей «дім»? Ах, так… у Дніпропетровську… Принаймні це підтвердив мій посадочний. Хай живе Дніпропетровськ! Мій Рідний Дім! Вітаю тебе, чудове місто з уї…ю гармонією… Добре, що в мене все ще є машина і собака… ну й квартира… хоча… цікаво, чи в мене ще є квартира? Було б кумедно: я заходжу додому, а мене там чекає новоспечена сімейна пара… Приємно очам: вона стоїть біля моєї незайманиці-плити і готує парові котлетки… а він, той, хто був моїм, з усмішкою, сповненою умиротворення, у якій відбилася вся краса родинного вогнища, дивиться телевізор… а ще краще – читає «Комсомольську правду»… І тут я: «Вітаю, почувайтеся, як удома… у холодильнику є трохи Evian й курячого філе для мого собаки…» Або отак… хоча краще ніяк. Ця позитивна хвиля моїх думок заносить мене до якогось російсько-італійського ресторану в аеропорту: я переглядаю зачароване меню… і мій вибір, що зараз цілком став жертвою мого настрою, о дев’ятій ранку зупиняється на мартіні, мартіні… або мартіні. Це беручи до уваги, що за п’ятнадцять хвилин перед тим я на останні російські рублі купила в Duty Free «Martini Gold by Dolce amp;Gabbana». Мені завжди подобалася Моніка Белуччі, то чи могла я не спробувати напій, який рекламував її чорно-білий образ? Можливо, я прилечу додому і вип’ю цей чудовий дизайнерський лимонад з моєю новою родиною… дідько… знову я про них думаю… Отже, після п’ятдесяти грамів огидного теплого