голосочком, але Люд-Кар щоразу, побачивши номер, збивала дзвінок. – Але ж ти, ставши Президентом, врятував його від політичної смерті та похорону. Всі спонсори і донори від нього відвернулися. І готові були здати з потрушками… з усім, дуже специфічним, компроматом його біографії, котрий кадебісти завбачливо вивезли до Росії в період «демократичного хаосу»… Здавалося, це війна до останнього подиху. Згадай, як ти опирався, а ми з Ксенею тебе таки схилили зустрітися з ним, домовитися і публічно підписати мирову. Аж тепер ти маєш зрозуміти, який мудрий крок зроблено. У світі заговорили: бачите, який великодушний цей українець! Подав руку порятунку своєму ворогові… – Люд-Кар перейшла на шепіт, навіть прихилилася до президентського вуха.
– Ти що?! Думаєш, що іде прослушка? Не шипи. Говори по-людськи. – Він хотів заспокійливо усміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь вичавленою, порожньою. Ніякою. Мабуть, він це відчув, тому осікся, налив собі в старовинний, щирого золота, келишок коньяку. Загнав зуби у соковиту грушу, перевірену в лабораторії.
– Людко! Запам’ятай: я переможу на виборах! Янаконді ми повинні не лише хвоста одрубать і жало викорчувати, а й… – Президент наче злякався продовження своєї думки, замовк. Дістав батистову білосніжну хусточку і шумно висякався.
– Вчора з Артуром зустрічалася. Конфіденційно. Він розуміє, що головне – вивести з гри Янку! «Янка! Ґоу хоум!» – це ж команда Артура вигадала. А з ним – порозуміємося. Ти не знаєш, скільки я для нього доброго зробила. І земельки, і мисливських угідь, і дачних ділянок на Дніпрі, Десні, Стугні, Росі, Ірпені, Сіверці… І лісів, і резиденцій… – Людмила аж задихалася, згадуючи і перераховуючи назви річок довкола Києва. – Зранку губернаторам дала вказівку від твого імені: де перемагає вона – її голоси скидають Артурові. Щоб тільки не вона, не Янаконда! Тільки не вона! – аж траснула по інкрустованому журнальному столику збабченим білим кулачком з кількома золотими перснями. Знала, що йому сподобається оце «Тільки не вона!» А більше він нічого і не хоче чути.
– А чого не мені її голоси? І чому не спитала мене, Людко? Чого? Я – Президент держави, а не ти! – Павлові не подобалося це постійне самочинство Людмили, яку Ксеня впхала йому в керівники патронажної служби, бо не хотілося хатніх сварок. Вечірніх і вранішніх Ксениних «планірок», які псували настрій. У другій каденції все докорінно поміняю!
– Ми з Ксенею порадилися і вирішили. Ксеня не помиляється, Павле. Дочка ґенерала мислить стратегічно. Інтуїція в неї всепроникаюча. Кобра може брати в неї майстер-клас.
«Моє тіло (ні, моє єство!) свавільно розкинулося на сіні, не чинячи найменшого опору. Городища йшли небом обіч Чумацького Шляху, і я заплющила очі.
Коротка ніжно-болюча блискавка ввійшла в мене на єдину мить, прокотилася всім тілом, вибухнула і розколола мене на друзки. Щось полетіло далеко в небо чи щось увійшло глибоко в землю – не знаю. З радості чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив мої уста поцілунком,