частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду, не визрілу душу народу – призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності і пірамідальності будови. Український дух так і не зміг видряпатися з-під цього тяжкого каменя».
Пролог
Одна мить дитинства
По-літньому гарний день вже поступово хилився до тієї пори, коли сонце полишає зеніт і плавно починає скочуватися до лінії горизонту, яка височіла над тими пагорбами, що простягнулися від великої річки ген-ген, в манливу далечінь. Це був саме той день, коли у сонячному промінні купався неймовірно п’янкий запах квітучої липи, що, в поєднанні з легеньким вітерцем, створював неймовірну атмосферу. Ту атмосферу, якою хочеться насолоджуватися, вдихати на повні груди і, заплющивши очі, йти назустріч тому благосному відчуттю.
Саме такими відчуттями самотньо бавився дев’ятирічний Володимир. Він марив ясним сонечком, підхоплював легенький подих вітерцю, наповнюючи ним свої дитячі груди і заплющивши очі, починав бігти за ароматним запахом липи, так, щоб бодай на одну мить не втратити його. А коли п’янкий запах таки втрачався, і вітерець, наче бавлячись з малюком, направляв свій подих у інший напрямок, Володимир зупинявся, відкривав повіки, знову звертав свій погляд до сонця, визначаючи, який шлях воно здолало у напрямку горизонту, за той час, відколи він грайливо забавляв вітер. Інколи Володимиру здавалося, що сонце не здійснило ні кроку, а іноді він з душевним трепетом зауважував, що велике небесне світило наче зачепилося за маленьку хмаринку і з нею разом пливе по небу, як вітрильна чайка, що лине хвилястим Дніпром.
Володимир знову глибоко вдихнув, набравши повні груди повітря, заплющив очі і, широко розставивши руки, зі сміхом почав бігти за п’янким запахом липового цвітіння. Хлопчина біг і йому здавалося, що весь світ, зараз у цю мить, готовий перед ним розступитися. Від такого відчуття у малого княжича аж дух спирало і серцю в грудях було замало місця. Володимиру хотілося, щоб ця мить тривала, якщо не вічно, то хоча б якомога довше. Щоб було сили насолодитися нею удосталь…
Аж раптом княжич на щось наштовхнувся і мало не впав від несподіванки. Володимир розплющив очі і побачив перед собою двох старших братів: Ярополка і Олега. Він спробував їм усміхнутися, але усмішка не вийшла надто привітною. У душі молодший княжич розумів, що йому не варто чекати від цієї зустрічі чогось хорошого. Крім того, усім душевним єством Володимира пробіглося роздратування за втраченими по-дитячому казковими відчуттями. А Ярополк і Олег тим часом стояли та надмірно дивилися на свого молодшого брата.
– Смерде, ти як стоїш перед княжичами? – злобно звернувся Олег до Володимира, намагаючись