для емігрантів? Як от Саfе́ de lа rоsе[1] у Парижі?
Саfе́ de lа rоsе я знав. Там ми з Рут ночували два тижні підряд. Власник кафе дозволяв це тим, хто замовляв собі каву.
Ми приносили з собою кілька газет і лягали прямо на підлозі. Я ніколи не спав на столах; з підлоги принаймні ніколи не впадеш…
– Не знаю жодного, – відповів я.
Я-то знав один такий заклад. Але хіба ж можна чоловіка, який хоче подарувати кому-небудь два квитки на пароплав, вести туди, де люди ладні віддати за них своє око!
– Тут я знаю лише один-єдиний ресторан, – сказав незнайомий. – Але ми можемо подивитись. Може, він ще й відкритий.
Він махнув рукою шоферу самотнього таксі й поглянув на мене.
– Гаразд, – погодився я.
Ми сіли в машину, і мій супутник назвав шоферові адресу. Мені б треба було попередити Рут, що я до ранку не повернуся; та раптом, тільки-но я сів у темне, з якимсь неприємним запахом таксі, в мене спалахнула така шалена надія, що аж голова пішла обертом. Може, все це реальне? Може-таки, ще не настав кінець нашому життю і здійсниться неможливе – наш порятунок? Тепер я боявся лишити незнайомого бодай на секунду.
Ми об’їхали схожу на театральні куліси Prada сіо Соmегсіо[2] і невдовзі потрапили в плутанину сходів та провулків, що вели нагору. Та частина Лісабона мені не була знайома. Як і всюди, я знав, головним чином, церкви та музеї – не тому, що так уже любив Бога чи мистецтво, а просто тому, що в церквах та музеях ніколи не перевіряють документів. Перед розп’ятим Христом та перед майстрами мистецтва я був ще людиною, а не якимось індивідуумом з сумнівними посвідками.
Ми вийшли з таксі й почали підійматися сходами та покрученими провулками нагору. В повітрі плавали запахи риби, часнику, нічних квітів, нагрітого сонцем каміння і сну. Збоку в сяйві місяця здіймався в нічне небо замок Святого Ґеорґа, і місячне світло, наче водоспад, каскадами ринуло по численних сходах. Я обернувся й поглянув униз у гавань. Там текла ріка, а ріка – це свобода, життя, вона вливалася в море, а море – це вже Америка… Я зупинився.
– Сподіваюсь, ви не збираєтесь поглумитися з мене, – мовив я.
– Ні, – відповів незнайомий.
– Я маю на увазі – з квитками на пароплав, – пояснив я. Він їх ще там, на пристані, знову поклав собі в кишеню.
– Ні, – запевнив мій супутник. – Я не жартую. – Тут він показав на невеличку площу, обрамлену деревами: – А он і той ресторан. Він ще відкритий. Там ми не привернемо до себе уваги. Туди ходять переважно іноземці. Нас приймуть за людей, які завтра вирушать у подорож. Як і всіх тих, що відзначають там останню ніч перебування в Португалії, а завтра сядуть на пароплав.
То було щось схоже на бар з невеличкою чотирикутною площадкою для танців та з терасою – заклад, спеціально пристосований для туристів. Десь бриніла гітара, а в глибині залу я помітив співачку – виконавицю «фадо». На терасі кілька столиків займали чужинці. Серед них була жінка у вечірньому вбранні і чоловік у білому смокінгу. Ми знайшли вільне місце скраю тераси. Звідти можна було дивитися вниз на Лісабон, на церковні шпилі в блідому сяйві місяця,