Эрих Мария Ремарк

Ніч у Лісабоні


Скачать книгу

я купив собі дешевенький чемодан, дещо з білизни й ті речі, які можуть здатися в недалекій дорозі. Потім поїхав далі. Я ще не знав, як мені добратись до дружини, й щогодини змінював плани. Лишалось одне: покластись на випадок; я ж навіть не знав, чи не поступилась вона перед своєю родиною, яка міцно трималася за існуючий режим, і чи не вийшла заміж за когось іншого. Прочитавши ті газети, я не був певен, чи люди з часом не повірили в написане там, – особливо коли не мали можливості порівнювати. На закордонні газети в Німечічині було введено сувору цензуру.

      В Мюнстері я зайшов до посереднього готелю. Не міг же я всі ночі не спати і потім відсипатись удень в якомусь закутку; довелось ризикнути тим, що в Німеччині готель заявить про мене в поліцію.

      – Ви знаєте Мюнстер? – звернувся до мене Шварц.

      – Поверхово, – відповів я. – Це не те старе місто з численними церквами, в якому було укладено Вестфальський мир?

      Швзрц кивнув.

      – У Мюнстері і в Оснабрюку, 1648 року. Після тридцяти років війни. Як знати, скільки триватиме нинішня!

      – Якщо і далі так піде, то недовго, – промовив я. – Німцям потрібно було всього чотири тижні, щоб завоювати Францію.

      Тут підійшов офіціант і заявив, що ресторан закривається. Всі відвідувачі, окрім нас, уже розійшлися.

      – А тут поблизу нема якогось закладу, ще відкритого о цій порі? – спитав Шварц.

      Офіціант пояснив, що Лісабон не з тих міст, де і вночі вирує життя. Та коли Шварц дав йому на чай, той пригадав один такий заклад, таємний, – сказав він, – російський нічний клуб.

      – Дуже елегантний, – підкреслив офіціант.

      – А нас туди впустять? – поцікавився я.

      – Звичайно, шановний пане. Я хотів сказати, що там бувають дуже елегантні дами. Всіх національностей. Німкені теж.

      – До котрої години той клуб відкритий?

      – Поки бувають клієнти. До самого ранку. Тепер там завжди багато відвідувачів. І німців теж багато, шановний пане.

      – Яких німців?

      – Просто німців.

      Грошовитих?

      – Звичайно, з грішми. – Кельнер посміхнувся. – Ресторан той не з дешевих. Але там є чим розважитись. Ви не могли б там сказати, що вас направив Мануель із цього бару? Тоді вас більше ні про що не спитають.

      – А хіба там треба давати про себе якісь відомості?

      – Ніяких. Портьє запише вас на якесь вигадане прізвище як члена клубу. Лише формально.

      – Гаразд.

      Шварц заплатив по рахунку. Ми пішли вниз вулицею з численними сходинками. Безбарвні будинки спали, притулившись один до одного. З вікон чути було, як зітхають, хроплять і дишуть люди, у яких немає жодних турбот із паспортами. Наші кроки лунали гучніше, ніж удень.

      – Світло, – мовив Шварц. – Воно і вас так приголомшує?

      – Так. Ми ще не одвикли від затемненої Європи. І тому здається, наче його забули вимкнути і за якусь мить почнеться повітряний наліт.

      Шварц зупинився.

      – Ми одержали світло в подарунок,