думаючи, що в них буде зворушливий момент єднання абощо.
– Що з тобою, бляха, не так? – гостро запитав Річард.
Він був страшенно сердитий. Голос звучав напружено, немов його пропускали крізь сито, і Джонові вуха, що й так боліли від поганого самопочуття, майже не сприймали його слів.
Річард любив свої цитати. Деякі з них він причепив скотчем до стіни в кабінеті, й іноді, коли затягував Джона туди поговорити про останні синові лажі, він просто тицяв пальцем в чергове висловлювання. «Дурість – це набута навичка» було серед його улюблених. Але тієї ночі в лікарні Джон зрозумів, що дні, коли батько вказував йому на вицвілі аркуші паперу в надії, що вони його чогось навчать, скінчилися.
– Ти не мій син, – сказав Річард. – Якби не твоя мати, я б тебе, непотріб такий, викинув на вулицю так швидко, що в тебе б голова дзиґою завертілася.
Наче для ілюстрації, він дав Джону кілька ляпасів. Наче й несильно, та востаннє батько піднімав на нього руку, коли Джону було шість чи сім років, і він ніколи, ніколи не бив його ні по чому, крім сідниць.
– Тату… – пробелькотів Джон.
– Не смій мене більше так називати! – скомандував Річард. – Я тут працюю. У мене тут колеги, друзі! Ти хоч розумієш, який це сором – коли тобі дзвонять серед ночі й кажуть, що твій нікчемний син у реанімації?
З розчервонілим обличчям він схилився над ліжком. Його очі були в кількох дюймах від лиця Джона. Його віддих пах м’ятою, і Джон подумав, що батько перед від’їздом до лікарні знайшов час почистити зуби.
– Ти знаєш, хто таку херню робить? – запитав батько, відштовхуючись від ліжка. – Наркомани послідущі, от хто.
Стискаючи й розтискаючи кулаки, він міряв кроками маленьку палату. Потім розвернувся і один раз кивнув головою, наче щось для себе вирішив і вороття вже не було.
Джон спробував був знову.
– Тату…
– Ти не мій син, – повторив Річард, і за ним зачинилися двері.
– Він одумається, – сказала мати, але Джон знав, що цього не буде.
Він ще ніколи не бачив у батька такого виразу очей. Розчарування – так. Але ненависть – то було щось нове.
Про це Джон думав, коли наступного дня після сварки з батьком в реанімації гуляв районом.
– Лише годинку, – сказала мати, але «Не кажи батьку» не додала, бо вони обоє знали, що батьку вже байдуже.
І неначе сцени в лікарні було не досить, того ранку Річард зайшов до Джона в кімнату і категорично заявив, що він годуватиме і вдягатиме його, поки хлопцю не виповниться вісімнадцять, а після того Джон хай вимітається з його дому і з його життя. Батько символічно потер долоні й показав їх синові.
– Я вмиваю від тебе руки.
Здійнявся легкий вітер, і Джон щільніше натягнув на себе куртку. Попри те, що минулої ночі він мало не загинув, йому хотілося нюхнути коксу, щоб настало бодай якесь полегшення. Проте робити це він не збирався. Не заради батька чи матері, а тому, що йому було страшно.