Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.
– Дякую, з мене досить і цього.
– З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?
– Так, пане.
Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме – він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.
Равік зачинив за собою двері.
– Сподіваюсь, я вам не перешкодив? – спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.
Він поклав капелюха на стілець і спитав:
– Ви все владнали?
– Так. Клопоту було небагато.
– Не виникло ніяких труднощів?
– Ні.
Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.
– Ви десь зібралися йти? – спитав він.
– Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?
– Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?
– Немає.
– Нікого?
Жінка втомлено підвела голову.
– Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. – Вона всміхнулася. – Не дуже багато, правда?
– Так. Небагато. А пан… – Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.
– Ні, – сказала жінка, – Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.
Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.
– Ви вже вечеряли?
– Ні. Та я й не голодна.
– А взагалі ви сьогодні щось їли?
– Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…
Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.
– Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.
Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.
– У дощовику ви змерзнете, – сказав Равік. – Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.
– Удень ішов дощ…
– І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?
– В мене є светр.
Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.
– Так