лісі проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зелені дерева, поки не вляглося б напруження. Потім поїхав би до готелю й ліг спати.
Він зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр. Коло прилавка стояло кілька робітників та водіїв вантажних машин. Вони пили гарячу чорну каву, вмочаючи в неї булочки. Якусь хвилину Равік стежив за ними. То було впевнене, просте життя – з запеклою боротьбою за існування, з виснажливою працею, втомою вечорами, їжею, жінкою і важким, позбавленим видив сном.
– Чарку вишнівки, – сказав він.
На правій нозі в тієї дівчини, що померла, був тоненький дешевий позолочений ланцюжок – одна з тих цяцьок, що їх любить молодь, коли вона сентиментальна й не має смаку. Ланцюжок з маленькою пластинкою, на якій вибито напис «Toujours Charles», закутий на нозі так, що його не можна скинути, ланцюжок, який розповідав про неділі, проведені в лісі над Сеною, про закоханість і нерозумну молодість, про маленьку ювелірну крамничку десь у Неї, про вересневі ночі в кімнатці під дахом, – тоді раптом затримка, очікування, страх, а «навіки твого» Шарля і слід пропав… Приятелька, що дала адресу, якась акушерка, застелений цератою стіл, пекучий біль і кров, кров, розгублене лице старої, руки, які хапливо підсаджують тебе в таксі, щоб швидше спекатися, довгі дні муки, корчів із болю і нарешті карета «швидкої допомоги», лікарня, останні сто франків, зім’яті в гарячій спітнілій руці, і… надто пізно.
Почало деренчати радіо. Танго, якийсь гугнявий голос виводив безглузді куплети. Равік похопився, що подумки ще раз простежує всю операцію. Він зважував кожен свій рух. На кілька годин раніше дівчину ще, мабуть, можна було б урятувати. Вебер телефонував, але його не було в готелі, їй довелось померти тому, що він надто довго стовбичив на мості Альма. Вебер сам не вмів робити таких операцій. Безглузда випадковість. Нога з позолоченим ланцюжком, підігнута досередини.
«Прийди в мій човен, місяць сяє», – надсаджувався фальцетом у репродукторі тенор.
Равік розрахувався й вийшов. На вулиці він зупинив таксі.
– В «Озирис».
«Озирис» був великий, солідний публічний дім з просторим баром у єгипетському стилі.
– Ми вже зачиняємо, – сказав портьє. – Більше нікого немає.
– Нікого?
– Тільки мадам Роланда. Всі дами роз’їхалися.
– Гаразд.
Портьє в калошах невдоволено переступав з ноги на ногу.
– Затримайте таксі. Потім нелегко буде знайти інше. Ми скінчили працювати.
– Ви вже мені казали. А таксі я піймаю.
Равік всунув портьє в кишеню на грудях пачку сигарет і вузькими дверима повз роздягальню зайшов до просторої зали. Бар був порожній. У ньому було як завжди після міщанської гульні – калюжі розлитого вина, кілька перекинутих стільців, недокурки на підлозі, дух тютюну, солодкавих парфумів і поту.
– Роландо! – погукав Равік.
Вона стояла біля великого столу, на якому здіймалася купа рожевої шовкової білизни.
– Равік? – мовила вона, зовсім не здивувавшись. – Так пізно. Чого ти хочеш? Дівчини чи щось випити? Чи того й того?
– Горілки. Польської.
Роланда