чекати вечора. Коли останній сонячний промінь розсипався у повітрі червоно-золотавим вогнем, Андрій посміхнувся і легенько смикнув вуздечку.
До будинку під’їхав уже в сутінках. Ніхто із служників не зустрічав свого пана, але Немирич навіть зрадів цій обставині. Похитуючись від утоми, він пройшов прямо в спальню й повалився на ліжко, не роздягаючись. Треба було б чогось поїсти: востаннє він перекусив ще вдень, відправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу і корчми. Поїв того, що під руку потрапило, бо після проведеного в сідлі дня по-звірячому зголоднів.
До речі, не завадило би Стефана про вчорашнє розпитати! Він-бо як до корчми клятої добирався?! Чи запам’ятав дорогу, на відміну від князя?..
Але ні: спати, спати!..
Притомився він, геть притомився. Сил немає ніяких.
Думки плуталися. Немирич пірнув головою в купу подушок і заплющив втомлені очі…
Сон накрив князя миттєво. Складалося враження, немовби він провалився в бездонну чорну прірву. У душі відбувалося щось дивне. З пам’яті ще не зникла вчорашня гидота – але ж тепер наснився такий казковий сон!..
А наснилося Немиричу, що опинився він у затишній долині на березі жвавого струмочка зі студеною водою. Скрізь буяли бур’яни, тріскотіли без угаву коники у високій траві, співали пташки на деревах і в чагарниках. Князь ішов незнайомою стежинкою, коли у густих заростях терну наштовхнувся на кам’яні руїни, що залишилися від якогось древнього поселення. А там біля струмка Андрій побачив прекрасну дівчину. Вітер-бешкетник розтріпав її довге хвилясте волосся, повсякчасно смикав за скромну сукню. Дівчина сиділа на великому білому камені і вдивлялася в сині відблиски джерельної води.
– Як звати тебе? – прошепотів Андрій.
– Марія, – лунко відповіла незнайомка. – Але чому ти запитуєш про ім’я моє? Я ж дружина твоя…
– А де це ми?!
– Це земля твоя, княже. Тут ми роститимемо наших діточок та онуків… Ось, помилуйся! – і дівчина вказала на прозору водну гладінь. Андрій глянув у той бік…
І от уже прозоро-чиста, кришталева вода лагідно обмивала його ноги, руки, груди й навіть саму душу…
Уперше за багато років князь відчув себе надзвичайно сильним.
Але тут місцевість знов помінялася настільки, що її було вже неможливо упізнати. На місці руїн виросла фортеця. По вулицях міста потягнулися навантажені вози, поважно проходили туди-сюди городяни, ремісничий люд, безтурботно вешталися ватаги дітлахів…
Надалі все сталося саме так, як тоді наснилося.
У 1582 році Андрій Немирич оженився на Марії з роду Хрептовичів-Богумських, у посагу дружини одержав селище Черняхів на березі річки Очеретянки, що згодом перетворилося на центр володінь усього роду Немиричів. У благодатній долині князь побудував дерев’яну фортецю – і потягнулися туди селяни й ремісники… Містечко розросталося дуже швидко.
Сам Андрій був православним, натомість його дружина Марія – кальвіністкою.