війні з турками й татарами підставляли себе інші люди. Та особливу прихильність «матушки» він завоював ще року 1775-го, коли з її наказу дотла розорив Запорозьку Січ, зрадивши своїх побратимів-запорожців, які, не розкусивши його підступної натури, прийняли були його до гурту братчиків-січовиків під ім’ям Грицька Нечеси. А він плювати хотів і на їхню дружбу, і на їхню кров, яку вони ріками проливали у війнах з Туреччиною, як плював він і на родинну честь, позбавляючи своїх юних племінниць дівочої цноти. Нерозбірливий у засобах для досягнення мети, підступний, зрадливий і жорстокий, він, як і Меншиков Петра, боготворив лише «матушку»-царицю, бо знав, що його становище в суспільстві та добробут залежать від неї одної. Та, незважаючи на це, і тут де тільки міг обдурював свою покровительку, думаючи, що Катерина не помічає цього. Та провести Катерину було нелегко – сама відзначалася і хитрістю, і спритністю, і проникливістю, однак прощала своєму «непутьовому» Гришеньці за колишнє кохання та участь у заговорі, що звів її на престол, а також за вірну службу впродовж усіх наступних років.
Цариці місто сподобалось. Розміщене на низинній терасі, над Дніпром, воно вільно вписувалося в розлогі простори Лівобережжя і прямокутниками вулиць нагадувало північну столицю. Всюди охайні білі хатки простих поселян, чималі будинки місцевих купців, поміщиків та чиновників. Біля дворів повсюдно стояли святково вбрані люди, кланялися царській кареті та блискучому почетові.
– Судячи по всьому, народ тут щасливий і задоволений життям, – промовила Катерина. – Які колоритні типи малоросіян!.. Хочу познайомитись ближче. Пане посол, – торкнула за рукав де Сегюра, – ви на власні очі можете пересвідчитись, що мої піддані зовсім не знедолені, як це намагаються втовкмачити французам деякі писаки, що недолюблюють мене.
– Так, я це бачу, – чемно відповів посол.
– І, сподіваюся, спростуєте в себе на батьківщині ті некорисні для нас плітки?
– Безперечно, ваша величність.
Тим часом Потьомкін дав знак кучерові зупинитись.
– Вийдемо тут, ваша величність. Я хочу показати вам, як живуть ваші піддані.
Всі вийшли з ридвана. Катерина оглянулась. Рівна широка вулиця була підметена. Гурточками стояли люди. Ждали її. Кланялись. Хатини охайні, побілені, що було незвично після сірих дерев’яних північноросійських ізб. Це приємно милувало око.
Один Потьомкін знав, яких зусиль коштувало місцевим властям спорядити валку чумаків аж у Білгород по крейду.
Цариця підійшла до гурту людей. Ті низько вклонилися.
– Можна до вас зайти в дім? – спитала Катерина.
Господар, високий чорновусий чоловік, відчинив хвіртку.
– Милості просимо, ваша величність.
Двір, як і вулиця, теж був акуратно підметений. Гній з-перед хліва вивезений. В саду, під яблунями стояли вулики-дуплянки. Над ними мирно гули бджоли.
Господиня запросила до хати, кишнувши на дітей, щоб не вешталися під ногами.
Тут теж було побілено, долівка була змазана