Чiпку за полу, питає хто з хлопцiв. Мовчить Чiпка, — сопе.
— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...
Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсає нiгтем пiд нiгтем.
— Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур’янi, — одмовляє понуро та все копирсає пiд нiгтем...
Регiт — аж вигiн розлягається...
— Так ти, Чiпко, з бур’яну взявсь?..
— Нi...
— А де ж твiй батько, коли ти не з бур’яну?
— Не знаю...
— То-то й є... ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чiпка.
— А хто ж ти?
— Я... Чiпка.
— Ти — Чепiга, а не Чiпка! — крикне хто з середини — i вскубне Чiпку...
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чiпка. — Постой, я бабусi скажу, — вона тобi дасть!
— Боюсь я твоєї бабусi, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третiй. Повертається Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть.
Iде Чiпка додому, — iде та й плаче.
— Чого ти, Чiпко, плачеш? — стрiва Оришка. Чiпка жалiється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця... Чiпка слухає — й дума: «I чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I чому тiй билинi зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»
Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки — i само собi мiркувало, дивувалося... В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди... А так — птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... I нiхто не знає, що вони кажуть... «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiває пташка в лузi?.. I чого — однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi — тiльки цвiрiнькають?! I про що то розмовляв травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»
— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чiпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
— А птицi?
— I птицi говорять...
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.
I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди... як вертається додому та реве — то вiн радiє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй — нi. От соловейко — як гарно спiває? Вiн був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх дiток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати