не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на примостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.
– Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить? – спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.
– Казав же тобi, що нi! – вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи. – Спи лиш, а то завтра рано вставати.
– Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!
Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля – мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…
Думки плутались. Гаїнка заснула.
V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО
Прокинувшись другого дня рано-вранцi, Зiнько справдi побачив, що вiн оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох iз матiр'ю, вiдiгнала корову до череди, i, поки мати порплилась на вгородi, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зiнько прокинувсь, вона, в старенькiй спiдничинi, з закачаними по лiкоть рукавами, вибiгла з хати вхопити дровець.
– Чом же ти мене не збудила? – гукнув до неї Зiнько.
Вона, заслоняючи очi рукою вiд сонця, що саме сходило червоним пiвколом, глянула в його бiк:
– А ти вже встав хiба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!
– Кажу ж: чом не збудила?
– Добрий хазяїн сам знає встати! – смiялася Гаїнка i стояла вся червоно-золота, позираючи з-пiд руки на Зiнька. Потiм додала: – I чого б то я тебе будила? Однак великого дiла тепер нема, – ну й поспи!
I побiгла брати дрова.
Зiнько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до рiчки, миттю скупався i, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пiшов пiд повiтку. Вiн трохи столярував, як не було хлiборобської роботи, – от так, сам собi навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собi велике лiжко. Це не легенька штука була, бо Зiнько нiколи такого ще не робив. Але вiн хотiв зробити i випрохав собi на деякий час у дяка старе, поламане лiжко дерев'яне. Розiбрав усе на частки – i тепер i собi робив саме такi частки, i певний був, що складе з них лiжко, – так саме, як зробив собi колись шафу на книжки, тодi – вiйку. Найняв у чоловiка вiйку, щоб перевiяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залiзне, то те йому коваль поробив, а дерев'яне – все сам. I зробив. Побачив один чоловiк, що добре вiйка вiє, – купив її в Зiнька, а той собi знову зробив, ще кращу. I так вiн аж чотири вiйки зробив: одну собi, а три людям.
Стругав i думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесiю пана Горянського землю, то те Зiнька не дивувало: вони були заможнi