на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.
Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко – сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:
– А так-так! Цінь-цінь-цінь!
То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?
Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, – писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.
Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;
– Яка ти щаслива, що вмієш письма!
З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.
II
Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.
Підходить Корній до тих дерев і чує, – щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.
– Ну, читай оце! – каже Мартин голос.
– Вірую во єдиного бога… – читає повагом парубочий голос.
Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це – не вгадає він…
– Кого ж це вона вчить? – подумав Корній і не
міг зрозуміти.
А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».
– Любий, що я тобі казатиму… – перепинив Мартин голос читання.
– Що?
– Нащо ти гніваєш батька?
– Як?
– Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.
– За що?
– Та що ти за Секлету оступивсь.
– Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?
Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». – А я кажу: – Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, – що ж їй – у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. – А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» – Ну, й зазмагалися…
– Ото ж і погано!…
– Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не
оступиться за жінку?
– Та