Іван Нечуй-Левицький

Над Чорним морем


Скачать книгу

за живоття батька, дала собі волю після його смерті, тільки на інший спосіб. Сергій, допавшись до батькового добра, програв, промайнував свою землю, усе своє добро, програв останню четвірню коней з каретою, кинув університет, оженився з простенькою міщанською дівчиною в Одесі й, нагулявшись донесхочу, врешті мусив йти на службу в залізнодорожну контору.

      – Чого це ви так пізно вийшли гуляти? – спитав в Бородавкіна Комашко.

      – Скуповував харч для сім’ї. Ми вже знайшли дачку на Великому Фонтані, над самісіньким морем: будемо купатись. А це мене жінка послала накупить харчі, – сказав Бородавкін.

      Бородавкін вже три дні скуповував провізію, а жінка й діти сиділи над морем без чаю, сахару та без грошей. Бородавкін гуляв собі в Одесі й навіть забув за сім’ю.

      – А чи чули, які скандали трапились у нас в Кишинові? – сказав несподівано Бородавкін.

      – А що? – гукнули усі в один голос.

      – Офіцери в клубі побили дідича Лупурелло.

      – Яким способом? – спитали усі.

      – Грали вони в карти та пили до півночі в міському садку, а потім полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офіцера. Пляшка полетіла на сусідній стіл і впала перед Караладжі, перед самісіньким його носом. Офіцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця потрапила в голову якійсь дамі; Лупурелло вдарив офіцера палицею. Тоді всі офіцери сунулись до Лупурелла, добре попобили його, а далі перекинули через стіну на вулицю.

      – Хіба ви були оце в Кишинев!? – спитав Комашко.

      – Ні, – каже Бородавкін.

      – Може, це в газетах написано? – спитав Комашко.

      – Ні. Я чув оце тільки що на вокзалі, – сказав Бородавкін.

      – Хіба ви оце думали їхати в Кишинів? – спитала в його Саня.

      – Та ні! Я проводив на вокзал одного нашого кишиневця. Та там в Кишиневі вийшла ще й друга штука. Поруновський хотів стрілятись за свою жінку з ловеласом Кочу. А знаєте, яка вийшла між ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зостатись в Кишинові, а кому виїхать на п’ять років з Кишинева. Ловеласові Кочу випало виїхати, і він виїхав, а чоловік зоставсь із жінкою.

      – А що ж на те жінка? – питали в Бородавкіна.

      – Жінці байдуже: вона любила їх обох однаково, – молов Бородавкін.

      Усі кругом стола зареготались. Засміялись і коло столів, близьких од їх, бо й там чули оповідання Бородавкінове. В Кишинові на сто тисяч жильців тоді не було ні одної газети. Бородавкін був тою місцевою газетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває в гостях, що робить, хто з ким змагається, хто з ким полаявся, хто з ким кохається. Його усе це страшенно цікавило. Коли він подавав ці новинки, його випнуті сірі здорові очі аж крутились.

      – А знаєте що, панове? Поїдьмо завтра на Малий Фонтан усі гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляємо, поснідаємо та й додому на обід вернемось, – гукнув Бородавкін, махнувши своєю зателепуватою рукою.

      – Може й в карти там пограємо? – сказав іронічно Комашко.

      – То