погляди, за наукові питання. Інтерес науки – для мене найвищий інтерес в житті. Абстракція реального життя, світового, так би сказати, практичного – то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракція живих об’єктів доводить до чистої, ідеальної, найвищої абстракції; і ми конфеденціально складаємо собі ідеали, принципи, пересвідчення. А ті ідеали знов повертаємо в дійсне живоття, обертаємо в космополітичні тенденції нашого розуму, як би сказати, в найпринципіальніші принципи.
«Розумний, тямущий чоловік! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищої науки», – подумала Надя.
Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але читав доволі й був хлопець талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракції і, як то кажуть, «заїжджав в хмари». Перед дамами й паннами він любив підніматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити їм туману в очі і почванитись своїм розумом, і говорив таки добру абстрактну нісенітницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвіченими людьми він не дуже-то виступав з тими абстракціями.
– Я багато читав сьогочасних прогресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й виучував їх сливе напам’ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього діла треба научного грунту й розвитку. Без підвалин ніхто не будує дому. Я сам склав собі той міцний фундамент. Науковість – то інтернаціональна суб’єкція вселюдських, космополітичних стосунків, – пиндючивсь далі Селаброс нісенітницею, і Надя примітила, що його очі гордо позирають на неї, неначе кажуть: слухай і знай, що то ми таке!
«Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…» – думала Надя.
Стара Зоя несподівано перебила Селабросові усякі абстракції: вона винесла на підносі варення й стакан води.
– «Дульчеца ку апа речи! Пофтим» (просимо), Селаброс! – сказала вона по-молдавській та й схаменулась.
– Оце я в Кишинові перемішала докупи усякі мови. Забулась, що ви грек, – сказала Зоя й сама з себе засміялась. – Просимо до варення!
– Спасибі, спасибі вам, Зоє Полікарпівно! – сказав Селаброс, легко поклонившись і осміхнувшись до Зої.
Очі в нього стали знов ласкаві, розмова ввічлива, підлеслива, манери делікатні, м’які, мов у сірійського араба. Селаброс кинувся до варення й їв його з великим смаком, як їдять солодке діти. Він запив стаканом криничної води.
– Добре ваше варення, Зоє Полікарпівно, – сказав Селаброс.
– А які «дульчеці» варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом удвох, бо через дві вулиці жила вона од нас, – сказала Зоя.
– Ви й досі не забули рідного краю? – спитав Селаброс.
– Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя, мішаючи дійсність з мрійними згадками. – Які там кітри! яка айва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий завбільшки, як сливи.
– А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки, – сміялась Надя.
Селаброс осміхнувся.
– Яка гарна