За віщо і про віщо? І сам старий циган не розбере.
— Не ліпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницькоє всевоїнство з нами, правовірними. Тут і без цигана можна возгребіє сотворити. Єгда поднесоша мені тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм після сього? Аки конь і меск! Тьфу! Паче і обаче!
— Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…
— Да погибнеть она з шумом в пещі огнепалящій! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленіє, мовчаніє учинити і не при громаді, аки лев рикающе, вознепщевати на м’я, но особ мене появше, повідати було мені істину, да не возсміються надо мною наші козаки і рекуть нині: «Писар наш суть дурень, не вмів розібрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в світлиці повідав: п’ян бих і не ізтрезвихся єще во оноє урем’я; і аще руці мої дрожаша, аки древесно листвіє, то якова бисть глава зо всіми помишленії? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрішення брата вашого; сиріч устами ко вуху повідати йому, а не во все козацькоє услишаніє.
— Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є, — казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому в вічі, побачив, що се Ригоровичу — як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати, і каже: — Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці? Іди ж, іди; сідай біля мене; я буду обідати, а ти тягни дулівку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулівки! — Вийшла Пазька з кімнати і, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав-думав, далі став по хаті ходити і співа собі під ніс псальму: «Склонітеся, віки, со чоловіки»; а далі як бризне шапку об землю, як здихне, та й підійшов до пана Уласовича і, закручуючи уси, став йому казати:
— Єй, істинно, не лгу. І да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч півслова. На довлієть ні єдиному начальнику угобзення творити своїй десній руці, сиріч писарю; понеже і поєлику: усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія рекомая воля повеліваєть і десницею, і шуйцею, і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розумініє: чоловік — Конотопська сотня; глава — пан сотник; розум во главі — аз, мізерний писар; аз імію волю, сиріч дарованіє, написати бумагу, так що неглі і сам полковий писар утне подобную. Аще лі убо чоловік не повинується главі, уне їй єсть… такожде і глава розуму; во оноє урем’я імать биті см’ятеніє і содроганіє; тако і зді; аще сотня не імать повинутися пану сотнику, а сей вопреки імать творити мені хуждшему і, що паче усього, не прикривати його незнаній, но еще і глумитися? Оле! Пощо я й на світі пребиваю?
Та, наговоривши такого, сів на лавку і рукою підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало і каже йому:
— Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отсе ти мені розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені