Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

народу

               Здавна відцурався.

      І водив козацтво наше

               Під орду в улуси,

      І в крові купавсь, мовляли,

               По самії вуси.

      І з'охотивсь він під старість

               Богу роботати,

      У чернечій рясі душу

               Від гріхів спасати.

      А із Січі вислав сина

               На свою господу,

      І вподобався він дуже

               Нашому народу,

      Бо навчив його човнами

               По морю гуляти,

      Вразькі судна пліндрувати,

              Слави здобувати». —

      «Так, се він! Бо Кочубеєм

              Звав чавуш гетьмана,

      Що Редшид його човнами

              Звеселив Османа».

      І Кривавий Міч обличчєм

              В землю похилився

      І, до килима припавши,

              Тяжко зажурився.

      «Нене! – каже. – Знаю певно,

              Де твоя Маруся,

      Та що плакать будеш ревно,

              Виректи боюся.

      А побачити побачиш:

              Ось тобі порука —

      Моя жінка, люба любка,

               Тихая голубка». —

      «Справді я її побачу?» —

               «Так, як Бог на небі,

      І живе вона не в пеклі,

                Не в страшнім Еребі».

      Повалилась йому в ноги

                Мучениця мати

      І, солодкими облившись,

                Стала промовляти:

      «Чоловіче! Чи ти турчин,

                Чи хто ти, не знаю.

      До твоїх ніг руки хирні