>
Маруся
Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усе равно, що блукаєш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були – i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили – i той вмер, з тим парубкували – i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, – усi повмирали. Коли ж се так є, так i пам'ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?
А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам'ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман[1]. Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаєш:."Господи! буде воля твоя з нами грiшними!" I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, – i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.
Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї сiм'ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро… що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: "Господи! Навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!" – то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот…
От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв…
От як се було.
Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн – вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б'ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його милостi.
У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се,