.

мені про це байдуже, але він повинен вважати, він повинен! Все ж таки він знає, що я не міщанка якась там, а херсонська дідичка, справдішня пані, з панського дому, мала землі, мала панщанних. Він все-таки повинен знати шану й честь. А мені? мені все байдуже!

      Дочка тільки плечима здвигнула.

      «Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника», – подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.

      – От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.

      Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.

      – До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш, – сказала мати і вийшла в гостинну.

      Маруся вийшла й собі слідком за матір’ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не прикмітила. Спенсер був для старої новою модою.

      IIІ

      Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.

      «Мабуть, не бреше Христина, – щось є! Може, й справді Марусина мати – чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!»

      Ломицькнй увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.

      – То ви, Дем’яне Антоновичу? – гукнула Христина в своєї кімнати.

      – Я! – обізвався Ломицький.

      – Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети-потай од усіх, – гукнула Христина.

      Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір’ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.

      – Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва? – спитала Христина.

      – Хто його знає й як?

      – Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…

      – Та я її й досі не бачив, – обізвався Ломицький.

      – Не виходить? – крикнула Христина.

      – Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі. – сказав Ломицький.

      – Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати.