Іван Нечуй-Левицький

Причепа


Скачать книгу

дні лядської шляхетської натури, плине в зливку з його кров’ю. Не бог зна яке минувше було у Серединського; одже, доволі було навіть одного слова «пан», щоб розбуркати й розворушити в його серці позичену польщизну, бо він був з українського роду.

      Ганя сиділа, мов у чаду. Неначе які чари розливали вони вдвох коло неї. Слухала вона їх розмову і не йняла віри своєму негаданому щастю. Згадала вона, що колись ще маленькою їздила з батьком на ярмарок у Кам’яне. Згадала вона про те Кам’яне, як про чудовий сон, що снивсь та не зостався в пам’яті, і тільки якісь невиразні місця, якесь пишне забудування, якісь гарні, але неясні обличчя носяться перед очима, ніби виткані з тонкого туману. А як силкуєшся їх впіймати, на їх роздивитись, то вони ще далі одлітають, та все манять своїм гаразд не окраеним, не омежованим видом. Мріло Гані, як у тумані, якесь місто, якась висока гора чи скеля, вся в зеленому дереві, а на самому вершечку якесь забудування, не то церква, і не то хата, а більше якась чудова цяцька з золотими верхами. Коло того будинку знов пригадувала якісь стовпи, якісь стіни зубчасті, як оборка, а потім пригадались їй якісь садки розкішні, доріжки поміж деревом, ніби жовто помальовані, дерево, позчіплюване гіллям, мов стеля; скрізь під деревом білі люди неживі, скляний дім, а в йому знов дерево і квітки, як і надворі, цілі ніби стіни й купи чудових незвичайних квіток. Все те вставало перед її очима, як в тумані. Бачила вона потім золотоверхі собори в Києві, здорове міське забудування, а все-таки давня дитяча мрія не зникла з її пам’яті.

      Довго розмовляли вони, поки не потомились. Далеко за поріг випровадили хазяїни Хоцінського, дякуючи йому, як рідному батькові.

      — От і завоювали щастя, Ганю! — промовив Ясь, зачинивши двері за гостем.

      — Не завоювали, а само воно прийшло до нашої хати. Щастя блукає сліпе по світу.

      — Ні, це ти, моє золото, приманила долю до нашої хати! Поки я сам жив, поти бідував. Ти, моя хазяйко, мене обшила і обмила.

      Ясь розгорнув лист князя до пана Хоцінського та ще раз голосно прочитав запрохання себе за управителя. Князь просив через Хоцінського, щоб Серединський прибув якнайшвидше, обіцяючи йому річно плату з скількох тисяч карбованців.

      — Завтра ж поїду я передніше сам, а ти лагодься тимчасом у дорогу.

      — Чимало підвід нам треба! Ми ж таки вже розжилися, маємо доволі добра, маємо птицю…

      — Яку птицю думаєш ти оце брати?

      — А індики та гуси… та…

      — Ще вигадай що! — крикнув Ясь. — Та нас же люди обсміють, як ми притарабанимось з качками та з індиками!

      — А посуду хіба мало? І на віз не заберемо…

      — Чудна ти, Ганю, їй-богу! Який же посуд думаєш ти перти до Кам’яного?

      — Як який же? Не кидати ж нам сипанок, солом’яників, діжок…

      — Свят, свят, свят! Нас люди обсміють, назвуть нас харпаками, обідранцями. Під такі палати вона під’їхала б з діжками, рогачами! Може б, ти забрала горшки й миски?

      — Горшків не варто брати, а макітри заберу. Макітри новісінькі, здорові,