.

город і розбив вороже військо.

      — А що! Чи бачиш, як у людей буває! — говорила Степанида, тикаючи Дашковичеві то тією, то другою рукою з поначіплюваними квітками. — А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостанніша між людьми! Дивись!

      — Дивлюсь і бачу! — промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Він зрозумів, і нащо вона принесла все те, і чого вона бажала.

      — Ти тільки подивись, які колоски, які рожі! — казала Степанида й розгортувала перед його очима золоті колоски, котрі аж шелестіли.

      — Бачу! Бачу колоски й рожі, жовті й червоні.

      — Тямиш ти! — і з тим словом Степанида наділа перед дзеркалом той убір, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.

      — А що? Бачиш?

      — Бачу! — обізвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жінку, котра з золотими колосками на голові чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невісту «Пісні над піснями».

      — Ой ви, дочки Єви! — сказав Дашкович, зітхнувши й обертаючи очі на Канта. Невідомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

      — Щоб мені купив зараз такі золоті колоски! Чуєш? Давай гроші, та ще й зараз, бо не видержу!

      І філософ мусив кидать Канта; він довго й не сперечавсь, потерся, пом’явся та й мусив доставать гроші. Жінка побігла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотів читати Канта, але в його в очах манячили колоски, а під тими колосками чорні коси, а під кісьми чорні брови й очі жінчині. Він спробував писать лекції і замість Канта втирив — Степанида, засміявся до себе та й покинув роботу.

      Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловіка. Вона сховала всі свої закупки, не похвалившись навіть перед ним.

      — Хоч покажи, чого накупила? — сказав до неї Воздвиженський.

      — Нехай іншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать мені, що купуєш, розказувать мені, що робиш, — одказала йому Марта Сидорівна, вештаючись по хаті й не дивлячись на його.

      Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподівався од неї ласки й сякої-такої дяки.

      — Марто Сидорівно! Я оце думаю покликать до себе сьогодні ректора, інспектора, деяких архімандритів і професорів.

      — Ти думаєш, а я не думаю, — тихо обізвалась Марта.

      — Чом же ти не думаєш?

      — Тим не думаю, що сьогодні й сама не маю часу, і слуги не гулящі. Нехай лишень передніше впораються.

      Воздвиженський постеріг, що не вблагав своєї жінки.

      Йому стало прикро й досадно. Злість підступила йому під саме горло.

      — Марто Сидорівно! — крикнув він. — Я велю. я попрошу на сьогодні гостей!

      — Степане Ивановичу! Я не велю! Не проси на сьогодні тих ченців, бо я не буду коло їх панькаться. Нап’ються чаю та й додому поїдуть! — Марта промовила ці слова, дивлячись вбік, зумисне одвертаючи очі од чоловіка. Вона хотіла тим показать, що має його слова ні за що.

      — Клопіт мені з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жінки нічого такого!

      — Коли не хочеш