у ч и ц ь к а. Борони боже! (Пауза. Далi жваво). Не бiйтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зiйду!
Г и р я в и й (у дверi). Марко Карпович! Вихiд!
Ж а л i в н и ц ь к и й (скакує). Бiжу! (Виходить за лаштунки).
Л у ч и ц ь к а (хапаючись за серце). Якось здавило серце… Чи страх налетiв… чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку… (Пауза). Пусте!.. Зневага одна… Там ганьба… а!.. Далi, далi!! (Пауза). Нi, нi! Не станеться… нiколи… задавлю! А дай ще менi, Маринко, вина… щось холодно.
Маринка подає; Лучицька п'є нервово.
Як думаєш, я на мерзоту нездатна?
М а р и н к а. Що ви?
Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так i думай, моя дитино!
М а р и н к а. Авжеж… Ой, пора менi! (Вибiгає).
Лучицька спирається на руки на стiл i здавлює ними свою голову.
В И Х I Д XI
Тi ж i Котенко та Безродний.
Безродний iде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.
К о т е н к о (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дiвчинка… настояща українка… i оченята як терен… Хочеш, буду ролi давати, актрису зроблю?
М а р и н к а. Я б i не знаю, що…
К о т е н к о. Так заходь, я начитуватиму…
Г и р я в и й (пiдбiгає). Ваш вихiд.
К о т е н к о. Тю! (Пiшов за лаштунки).
Виходить з уборної Кулiшевич i йде теж, проглежуючи ролю, на кiн.
Б е з р о д н и й. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.
Л у ч и ц ь к а. Я? Що я?.. Сама безсила…
Б е з р о д н и й. Безсила? Та од вас я тiльки й набираюся тiї душевної сили i вiри, а то давно б уже витратився. I це саме дiло, яке менi було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються i розплоджуються черви…
Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим?
Б е з р о д н и й. Не мене, а мою вiру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щиростi у людини, – те мене рве!
Л у ч и ц ь к а. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете… Люди як люди…
Б е з р о д н и й. Людину-то я чую… От ви менi дорогi не таланом своїм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вiрою у людей i в святу справу, своєю чистою як кришталь душею…
Л у ч и ц ь к а. Не хвалiть… не стою…
Б е з р о д н и й. В вас про себе i думки нiколи нема…
Л у ч и ц ь к а. Не хвалiть, не хвалiть… Не та я…
Б е з р о д н и й. Ви нi перед якою жертвою не зупинитесь…
Л у ч и ц ь к а. Не та я… не та я, кажу…
Б е з р о д н и й. Та, та! Ви не одступитесь од рiдного дiла…
Л у ч и ц ь к а. Голубчику, рiднесенький! Не знаю… Боюсь, щоб ви й у менi не зневiрились…
Б е з р о д н и й. Зроду-вiку! Я тiльки тут i спочиваю душею…
Л у ч и ц ь к а. Спасибi!.. Дай боже! От ви ще новий ланцюг, який мене в'яже до дiла… (Усмiхається). Глядiть же, щоб лиха сила його не порвала… (Хутко встає). Не вирве, не вирве, друже!.. Пора, мiй вихiд… (Виходить).
За нею Безродний.
(Гирявому). Менi, здається, з того боку?
Г и р я в и й. Так, з третього плану.
Лучицька iде за лаштунки, Безродний за нею.
В И Х I Д ХII
Квятковська