і до якого вузьколобства та безпринципності можуть дійти люди навіть великих талантів і незвичайної енергії, коли поставлять собі на перший ряд цілі формально-націоналістичні. Нас тоді з'їхалось у Відні четверо російських українців: я з жінкою та двоє приятелів, бувших моїх слухачів по університету, з котрих один узявсь за мене доглядати переписку історичних пісень на час мого пробутку за кордоном. З галичан ми бачились з членами «Січі», про котру не раз писав прихильно в «С[анкт]-Петербургских ведомостях», де я один час вів (з Києва) слов'янську хроніку {Про це варто сказати два слова. Редактор газети, покійник Валентин Корш, думав, що я в Києві професор слов'янської філології, через те, що я цитував сербські, чеські і ін. газети і книги. В Петербурзі, казав він мені, нема зовсім знаючих слов'янські мови, окрім завзятих спеціалістів, котрі всі (окрім Пипіна і Ровінського) не належали до ліберальної печаті. Варто спом'януть, що друга моя спеціальність в газеті, – по просьбі Корша, – була полеміка з московськими газетами (Каткова й Аксакова).}.
Молодші мої приятелі раніше мене прибули до Відня й познайомились з січовиками, то й ці були сміливіші з ними, ніж зі мною, бо (як це кинулось нам у вічі зразу) галичани, як і німці, а надто австрійці, далеко більше звертають увагу на ієрархічні одміни, ніж росіяни. Незабаром один з моїх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми, росіяни, а по крайній мірі – кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись йому, сказав щось таке в «Січі» мимоходом, читаючи газети, в котрих тоді частенько говорилося про папу з поводу недавнього входу італьянського короля в Рим та починавшогося скрізь Kulturkampf'а після Ватіканського собору. Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати симпатії до італійської вільності й єдності і антипатії до Sylabus'y[5] Пія IX! Звісно, я відповів, що буду більш обачним щодо форми моїх думок, але суті їх зміняти ні для кого себе обов'язаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру – поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура – громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім усього іншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан і на російських українців.
В дальших розмовах наших з січовиками виявилось, що для них наша Україна сама в собі і у відносинах до Росії terra incognita[6]: ні історії, ні географії, ні порядків наших, навіть літератури спеціально української вони не знали, а вже про книги, писані про Україну ж, та «по-московському», хоч не питай: так, не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповідали не тілько,