сльози не муки й горя, а сльози радості з того, що знайшлося серце у невідомого козака, що зрозуміло муку її душі. Проте, не ймучи ще віри у свій рятунок, вона звернулася до Чорноти:
— Пан бере нас на те, щоб познущатися з нас ще на очах гетьмана?
— Не бійся, серденько... — одповів їй стиха полковник, голосом, яким говорять тільки до рідної дитини. — Од мене тобі не буде нічого лихого!
Коли пан Януш і Галина були одв’язані. Чорнота хотів одягти їх у власну їхню одежу, та тільки Вовгура рішуче проти того засуперечив, кажучи, що то вже здобич його козаків. Через це на пана Януша нап’яли якесь шмаття з хлопської одежі, Галина ж так і лишилася обгорнута самим жупаном.
— Садовіть пана на вільного коня, — сказав Чорнота до своїх козаків, — панночку ж я довезу сам!
З цим словом він вхопив дівчину у обійми, підкинув її на сідло свого коня, і не вспіла Галина моргнути оком, як і він сидів уже позад неї.
— Мене ж візьміть... мене! — зарепетувала Христина. — Не покидайте мене на старість сиротою!
Стара жінка вхопилася за стремено Чорноти і цілувала його чоботи.
— Добрий козаче! — звернулася до свого збавителя Галина. — Ти вже раз пожалів мене, пожалій і вдруге: візьми небогу разом зо мною.
Чорнота моргнув одному з козаків, що сидів на чужому коні, і той, під’їхавши до Христини, підхопив її на свого коня.
Через хвилину Чорнота з своїми козаками вже виїхав за замкові ворота і зник у лісі.
Під віттям дубів стало вже зовсім смеркати. Хутко їхати було неможливо, і коні пішли повагом.
Придержуючи дівчину біля себе на коні, Чорнота міцно обхопив її стрункий стан своєю дужою рукою; Галина ж, знесилена тим, що пережила, з довір’ям горнулася до нього, як ніколи не горнулася ні до братів, ні до батька.
III
Тяжкі думки сповивали чоло пана Януша, коли він, з пов’язаними за спину руками, їхав між козаками. Гордовитий шляхтич не стільки болів душею за своєю долею, скільки за долею своєї доньки, що тільки починала жити. Яка доля чекала її?
«Запевне, її візьме собі на втіху, — думав пан Януш, — цей хлопський ватажок, що зараз кудись нас везе, а далі... далі...»
Старий шляхтич навіть здригнувся, уявляючи собі, як його дитина, що тільки розцвіла красою, достанеться на знущання п’яним хлопам.
Мучився він і ганьбою Польщі, що дожила до такої руїни, але тут він мав певну надію, що все незабаром одмінеться, бо за тиждень до сього він дістав од приятеля своїх синів, гусарського ротмістра пана Преслава з Збаража, звістку про те, що вісімдесят тисяч польського війська під приводом трьох сенаторів йде назустріч Хмельницькому і вже виходе з Збаража на Пиляву.
«З того часу як послано листа, — міркував пан Януш, — минуло два тижня, і наше військо повинно б не сьогодня-завтра бути тут. З такою силою нема чого й говорити, що наші не тільки розженуть всю цю хлопську й козацьку наволоч, а навіть злапають харциза Хмельницького і запровадять його до Варшави на страту».
Такі думки