Може б, він порадив мене… Другі ж ходять, вештаються; і на гулянки виходять, а він… ні! (Закрива очі руками, збираючись плакати).
З-за дерева показується Василь.
Маруся. Наталю! Наталю! А то хто такий?
Наталя (озираючись). Де?
Маруся (указує). Он!… між деревом.
Наталя (углядівши). Він! він!… Марусю, голубонько! зайди куди-небудь, хай я з ним на самоті побалакаю… Заховайся в кущах; постережи нас, щоб хто, бува, не зійшов та не побачив… бо вже за нас і так є гомону на все містечко!… Уволь мою волю, голубко, — постережи… Та як хто ітиме, ти подай звістку; кахикни, або що… Іди ж, голубко, іди.
Маруся. Та йду, йду… А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то — знаєш, які вони? (Убік). Шкода мені її; нещасна, як то побивається!… Ох, та й моє серце чогось-то б’ється, коли я побачу його… Жаль мені її та й себе шкода… Як там кажуть: і туди — пече, і сюди — боляче… Василю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами).
Наталя (сама). Господи! у мене серце від щастя мре і розум міниться!
Василь іде похнюпившись, не примічаючи Наталі.
Наталя. Здоров був, Василю!
Василь (углядівши, усміхається). Наталя!… Здорова, здорова!
Наталя. Куди се ти йдеш, так замислившись та загадавшись?
Василь. Вийшов погуляти, тугу розносити… Думав: тут хлопці-дівчата співають, аж і не чутно нікого.
Наталя (хоче жартівливо). То ти так слухав… Скільки їх тут було та співало, — аж обридло, слухаючи.
Василь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?
Наталя. Справді, обридло… Гуляють, жартують, регочуть…
Василь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?
Наталя (журливо). Не милі, Василю!
Василь. Чого ж се так?
Наталя. Так… Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!
Василь. Чого ж воно так важко та нерадісно?… Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.
Наталя. Ходімо…
Ідуть, сідають.
Василь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?
Наталя (тихо). Через тебе, мій голубе!
Василь. Отак!
Наталя. Ти все щось думаєш-гадаєш… Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?
Василь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?… Як твої очі, та чорні брови, та твоя ласка щира, — от і все моє багатство!
Наталя (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!
Василь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.
Наталя. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий… тікаєш людей, мене цураєшся?
Василь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо — сумно між ними.
Наталя. Чого ж воно сумно?… Скажи, бога ради!
Василь (подумавши). Того, що все не до ладу… Один