Іван Франко

Зів’яле листя


Скачать книгу

      Тих слів страшних: "Не надійся нічого!"

      Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!

      Живущої води в напій мені

      Ти долила, а жартом лиш сказала,

      Що се отрута. Бо за що ж би ти

      Могла вбивать у мене душу й тіло?

      Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли

      Уста твої мене вбивати мали, —

      Лице твоє бліде, тривожні очі,

      Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,

      Все мовило мені: "Не вір! Не вір!"

      Ти добра, щира! О, не ошукаєш

      Мойого серця гордості лускою!

      Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

      Лиш бурі світу, розчаровань муки

      Заволокли тебе отим туманом.

      І в серці своїм знов я чую силу

      Розсіяти туман той, теплотою

      Чуття і жаром думки поєднати

      Теб з життям — і в відповідь тобі

      Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

      * * *

      Я не надіюсь нічого

      І нічого не бажаю —

      Що ж, коли жию і мучусь,

      Не вмираю!

      Що ж, коли гляджу на тебе

      І не можу не глядіти,

      І люблю тебе! Куди ж те

      Серце діти?

      Усміх твій, неначе сонце

      Листя покрівля зелене,

      А з'їдає штучну краску —

      Смійся з мене!

      Я не надіюсь нічого,

      Але як бажання сперти?

      Не бажать життя живому,

      Тільки смерти?

      Жиймо! Кожде своїм шляхом

      Йдім, куди судьба провадить!

      Здиблемось колись — то добре,

      А як ні — кому се вадить?

      * * *

      Безмежнеє поле в сніжному завою,

      Ох, дай мені обширу й волі!

      Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

      І в серці нестерпнії болі.

      Неси ж мене, коню, по чистому полю,

      Як вихор, що тутка гуляє,

      А чень, утечу я від лютого болю,

      Що серце моє розриває.

      * * *

      Не минай з погордою

      І не смійсь, дитя!

      Може, в тім осміянім

      Суть твого життя.

      Може, в тім зневаженім

      Твого щастя карб,

      Може, в тім погордженім

      Є любові скарб.

      Може, сміх твій нинішній,

      Срібний та дзвінкий,

      Стане в твоїй пам'яті

      За докір гіркий.

      * * *

      Я не кляв тебе, о зоре,

      Хоч як сильно жаль мій ріс;

      Насміх твій і власне горе

      Я терпливо переніс.

      Та боюсь за тебе дуже,

      Бо любо — то мстивий бог;

      Як одно її зневажить,

      Любить мститься на обох.

      Як сміючись ти вбивала

      Чистую любов мою,

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

      Безопасно оплатить