повніший, а от напивались, виходили непомітно на коридор і починали мочити один одного, причому по-справжньому, без дураків, з вибитими зубами, з соплями і слізьми на фейсах. Тож які з них могли бути кагебісти – не знаю. Ми їх спочатку розводили, а потім бачимо – ну, хулі, б'ються пацани і хай собі б'ються. Може, в них, в істориків, так прийнято, може їм кгб за це доплачує, чого лізти.
Ще з нами на поверсі живе Ваха. Ваха – грузин, хоча Собака його теж називає євреєм. У Вахи свій бізнес – біля кільцевої, на самому виїзді з міста, зовсім близько від нас, у нього стоїть кілька кіосків, у яких працює кілька наложників. Наложники живуть в одному з кіосків, збираються там на ніч, взимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кіоск, добре, що він був залізний, просто посмажились, але вижили. Ваха має цілих дві кімнати – в одній він живе, в іншій тримає контрабанду, різні там шоколадки, колу, героїн і чупа-чупси. Мінтурі він платить, вахтерам теж, нас не чіпає, тож Ваха – позитивний герой, точно позитивний, інакше не скажеш. Нам він продає непалену водяру, хоча знижок не робить. Собаку Ваха боїться, і коли той приходить до нас, зачиняється в одній із кімнат, я собі уявляю, як він у цей час перераховує терті банкноти і заковтує золоті монети, щоб єврей-антисеміт Собака Павлов не відібрав бува чого.
Далі по коридору, десь у його нетрях, живе Какао – донбаський інтелігент. Себто, його мама працює в бібліотеці на якійсь шахті. Какао товстий, і ми його не любимо, він до нас натомість тягнеться, ну, в нього й виходу, за великим рахунком, іншого немає, хто стане водитись із донбаським інтелігентом. Хоча в нього є ще якісь знайомі в місті, окрім нас, якісь музиканти, очевидно, такі самі піжони, як і Какао, коли він із ними зустрічається, то приповзає додому на рогах, накачаний портвейнами, і завалюється спати. В Какао є пісочний костюм, у якому він схожий на повного мудака, він його майже ніколи не знімає, ледь не в душ у ньому ходить; коли накачується портвейнами і приповзає додому, завалюється в ліжко просто в цьому костюмі, багатофункціональна штука виходить – костюм донбаського інтелігента. Прокинувшись, Какао виходить на кухню і спостерігає, хто там що собі готує, нюхає напівфабрикати і говорить на всілякі відв'язні теми – неопохмілений, товстий, у м'ятому піжонському костюмі.
Ще весь час десь поруч живе Моряк – відбитий чувак із порваним правим вухом, каже, що вухо йому собака прокусив, Павлов? – перепитує обов'язково хто-небудь, такий ніби жарт, Моряк якийсь богобоязливий чи просто гальмонутий, навіть не знаю, як пояснити, він, скажімо, миється лише вночі, говорить, що не хоче, аби йому заважали, заважали що? питаюсь я весь час, Моряк червоніє, але й далі миється лише вночі, такий ось чувак.
З інших друзів можна згадати хіба що Карбюратора, так, Сашу Карбюратора, теж мого гарного приятеля, Саша приїхав звідкись із кордону, хоча він тут всюди, цей кордон, Саша власне приїхав всупереч батьківській волі, виявляється й таке буває, у нього вдома залишились мама і вітчим, Саша закінчив