скажімо, – це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів – хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець – стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій – роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі – особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але – жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів – сім. На забутих місцевою владою пагорбах трапляється всяке, а Привітна – це найвища точка одного з таких пагорбів. Якщо підніматися крутими кам’яними сходами знизу – з приватного сектора – на саму гору, то можна поцілуватися з крайнім будинком – п’ятиповерховою сталінкою, завжди мовчазною і темною з лиця. Під стіною, ніби жителі сан-франциського ґето «Місто Бога», медитативно зависають коти кримінальної зовнішності. Їхні жінки циганкуваті, дрібні й кощаві, їхні діти закамуфльовані природним відбором під стару цеглу і випалену сонцем міську траву. Табличка на куті будинку – «вул. Привітна, 8». Якщо пройти попід стіною повз котів та глухо зафіранені порохнявим тюлем вікна, то на протилежному куті можна буде прочитати, що це «вул. Привітна, 2». Закривавлені осіннім спаднем сонні жоржини вдаватимуть, ніби вони лише байдужі рослини, які тихо собі старіють у притулку для зірок Голлівуду. За спиною будинку, мов у дзеркалі, стоїть його близнюк під номером «3», на краю урвища, як уже говорено, – приватна ділянка з городиком, яблуневим садом і хатою, перетвореною на церкву, ще якісь зотлілі сараї чи курники, туалет просто неба, і все це обнесено ностальгійною інсталяцією з тину, парканної сітки, фанерних щитів і прогнилих дощок. Антикварно іржаву поштову скриню на кривій залізній нозі позначено білою водоемульсійкою як «вул. Привітна, 7». А хату-церкву пронумеровано як «6». До велетенської тополі біля затонулого у хащах гаража іржавим дротом прикручено табличку «вул. Привітна, 5», нарешті, на роззявлених щелепах сміттєвого контейнера писало «13». І, попри рясні вигадливі графіті на його боках, зрозуміло, що ці цифри до них не стосуються і носять адміністративний характер. Прання на дротах, супутникові тарілки на балконах і кілька недорогих і не нових авт у дворику між сталінками інсценують людську присутність, але простір
