Іване, вільно. За таке життя що хоч віддаси, хоч душу Богові. Там козак – усе! Сьогодні пан, а назавтра може й пропав, але навіть не це головне. Розумієш, там людину видно наскрізь, що воно за одно. Тому справжньому лицареві там просто і добре жити.
– А-a, – протягнув Іван, хоч і зрозумів не все зі сказаного, – а чому ж ти тоді на Січі не залишився?
– Я? – Омелько всміхнувся і дістав зі шлика люльку. – Щоб постійно там жити, то я не здатен. Занадто жіноцтво полюбляю. А так, у похід, то воно ніколи не пізно. Січова брама завжди відчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навесні й подамся, на морі козацького щастя спробувати.
– А мене візьмеш? – очі Івана аж засвітилися.
– Не зарано?
– Ні!
– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.
Плечі в Івана опустилися.
– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю і все, що панотець загадають, а він все одно не задоволений…
– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твій час.
Раптом, перериваючи розмову, з чагарників, що росли обабіч дороги, з тріском і хмарками снігової куряви вихопилася і побігла навперейми вершникам темна постать.
– Тпр-ру! – натягнув Омелько повід наляканого коня, одночасно вихоплюючи із сідельної кобури пістолет. – А я зараз якомусь дурневі як шмальну!
– Не стріляйте! Дядьку Омельку, не стріляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впізнали молодшого сина Охріменка – дванадцятирічного Миколку.
– Ти чого кидаєшся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.
– Мене батько послали, – тремтячим від холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тікати вам потрібно, дядьку Омельку!
– Це ж ще чому?
– Ляхи за вами приїздили. Я сам чув, як жовніри мовили, що лиш упіймають, так одразу ж на палю і посадовлять.
Омелько пошкрябав пальцями кілька днів неголену щоку.
– Так ось… Ну що ж, зачекаємо, доки поїдуть.
– Не можна! Ніяк не можна! Тато казали: на хуторі іуда є. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблі битися поїхали, зараз, певно, навперейми поспішають.
– Отакої! – Омелько подивився на Івана.
Іван повільно похитав головою.
– Не дивись так… Чуєш?! Не дивись, Омельку! Це не міг зробити батько.
– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.
Іван торкнув острогами коня і за мить зрівнявся з Омельком. Той похапцем піймав його голову і притис до грудей.
– Прощавай, брате. Видно, доля по-своєму покладає, мушу раніше, аніж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять років не повернуся і звістки не матимете, все моє майно за тобою. Біля хати, під сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько різко відсторонив Івана. – Давай їдь. Будуть запитувати, скажи: він щойно почув, як хтось наближується, і утік.
– Омелько! – ошелешений усім, що відбувалося, Іван учепився тому в жупан і не відпускав.
– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом