коліні поверх очеретяного кранця і стискав у руці ножа, лезо якого було чорним від крові. «Невже пронесе?» – майнула неймовірна думка.
Але дива не сталося. Різко та тривожно загукав над головою схвильований голос. Кликали турецькою якогось Ібрагіма. Та Ібрагім мовчав. Очевидно, він вже не міг відповісти стурбованим його долею одновірцям. Після кількох секунд мовчанки голос зарепетував голосніше, переходячи на панічний крик. З галери залунав тупіт кількох десятків яничарських черевиків. Розриваючи на шматки залишки тиші, засурмив ріжок.
– А трясця б вашій матері! – підхопився на ноги Омелько, закладаючи за халяву ножа. – Зарухалися чорти голомозі! Ой, недобре опинилися ми… Налягли братики! Уперед, уперед!
І ніби на його голос ревонула перша гармата, випльовуючи цілий стовп вогню. Не дивлячись на темряву, гармаші взяли вірний напрямок – з оглушливим «у-ух», обдаючи козаків гарячим повітрям, над самими їхніми головами пролетіло і вдарило у воду ядро.
«Бабах!» – вдарила за першою гарматою друга. Потім ще і ще.
За хвилину ожили, напевне, усі вісімнадцять галер, навіть ті, що стояли за кілька миль від місця, де почалася стрілянина. І хоча гармаші на них не бачили цілі, вони справно галамасили з усіх стволів, ризикуючи влучити в каторги, що розташовувались поряд. Тож скоро поодинокі постріли злилися в суцільний рев, до якого долучилися спросоння форти Очакова. Вогненні смерчі, котрі вихоплювалися з гарматних жерл, висвічували примарним світлом каторги, що тонули в хмарах порохового диму, і стрімкі силуети чайок, які порснули від них врізнобіч, немов зграя горобців від лінивого кота.
Далі роздивлятися не було часу. Іван так напружено налягав на весло, що не бачив нічого навколо.
– Наляж! – кричав з чердака Омелько. – 3 якорів знімаються!
Але запорожців підганяти не було потреби. Крім ревучого чавуну над головою, їх примушувала докладати останніх зусиль свідомість того, що вони мають лічені хвилини, аби відірватися від ворога, доки той осліп від диму власних гармат.
– Летить! – чув Іван поряд із собою із сусідніх лав, і за мить поряд з ревом проносилося чергове ядро.
– Ще одне! – і знову моторошний свист над головою.
– Чорт йому та бісову маму під ребра! – видихнув козак, що сидів з Іваном на лаві поруч. – Так можна і в халепу…
Цієї миті чайка здригнулась і застогнала всім своїм дерев'яним тілом. Почувся тріск та болісні крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, і він полетів униз. На невизначений час напружена до нестями свідомість провалилась у чорну дзвінку безодню…
Пам'ять повернулася відчуттям пекучого болю і холоду, який пронизував наскрізь все тіло. Боліло плече, а одежа наскрізь промокла водою. Вода хлюпалась на дні байдака в такій кількості, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свідомість не повернулась повністю, лише після того зробив спробу піднятися. Нарешті встав, тамуючи стогін. Перед очима все