Захистився він на «відмінно», як, втім, і навчався – спочатку в інституті, потім в аспірантурі.
Час захисту його кандидатської припав якраз на середину горбачовської перебудови, тому незвичні думки й ідеї щодо крамольних чи напівкрамольних ще вчора Антонича, Свідзінського і раннього Тичини були сприйняті навіть поважними літературознавцями, присутніми на вченій раді, прихильно, майже «на ура». Хоча тему дисертації він обрав ще в часи, які прийнято називати застійними, й навідріз відмовився обирати іншу чи якось змінити її. По суті, керівник, а за ним і факультетська рада погодилися, бо боялися, що історія закінчиться скандалом. Але часи швидко змінилися. Сильвестр же насправді не був ніяким революціонером і нікому не хотів кидати виклику. Він просто писав про те, що йому було цікаво, про що хотів писати.
У своїй докторській, до якої прийшов, правда, аж через дванадцять років, він взявся дослідити творчість менш відомих українських поетів – від Івана Величковського і Климента Зінов’їва, Миколи і Юрія Петренків і Амвросія Метлинського до добрих трьох десятків українських поетів другої половини ХІХ століття, котрих прийнято вважати другорядними, таких як Василь Мова-Лиманський чи Микола Гук. І не просто дослідити, а довести, що всі вони тією чи іншою мірою були новаторами, модерністами, такими, що неабияк збагачували українську поезію. Тема його дисертації викликала ще більший спротив спочатку і в його керівника – а це був відомий, першорядний літературознавець, потім у вченої ради, але він зумів переконати всіх. Щось було в цьому тихому чоловікові таке – затятість? вміння аргументувати? поєднання ерудиції з парадоксальністю висновків? – що зрештою із ним погоджувалися найбільші світила.
Він завжди починав говорити тихо, його мову було чути наче звіддалеку, поступово вона наближалася, ставала голосною, а в якийсь момент майже істеричною, ще в якийсь момент здавалося, що цей чоловік от-от впаде, заб’ється в епілептичному припадку. Але цей короткий спалах несподівано гас, голос знову віддалявся, тепер в ньому міцно сиділа іронія, хоч говорив він зовсім не про речі, з яких варто було глузувати. Він мовби кидав цю іронію перед присутніми – хочете, то нате, дотягуйтеся до мене і до моїх слів. Ну що, не можете? І, як не дивно, вчені колеги починали боятися цієї іронії, захованої в монотонній, майже байдужій інтонації.
Сильвестр Васильчук ще й викладав у своєму інституті, який недавно став університетом, читав курс новітньої української літератури. Час від часу писав короткі рецензії на нові книжки.
Знав він чудово й світову поезію – від Горація, Овідія, Лі Бо, Вана Вея, Хайяма, Війона до Паунда, Еліота, Фроста, Одена, Хіні і Беккета, не кажучи вже про російську чи польську, але був, як казали його колеги, схибнутим на поезії українській. До того ж поетами він вважав двох Михайлів – Коцюбинського і Стельмаха, а також Василя Стефаника, Григорія Косинку і Юрія Яновського і доводив не раз, що їх тільки помилково зараховують до прозаїків, й вони нічим не гірші від якихось там Сена Жона Перса, Анрі Мішо чи навіть Борхеса.
Пробував