на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.
Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.
Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.
Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.
Сьогодні п’ятниця.
Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.
Дуже зручно – всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.
Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є – хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…
– Хто там?
Через секунду мама була вже в передній.
– Арсен?! Чого так рано?
– У нас скасували останні три уроки, – сказав він, не замислюючись.
– Правда? Чи подзвонити класній керівничці?
– Ну, подзвони, – він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеї.
У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.
– Я перепрошую, мені треба дещо…
Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.
Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати – там сірими клубочками лежав пил.
– Нам треба серйозно поговорити, – почав батько в нього за спиною. – Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.
– Де мій комп’ютер?!
– Ми його продали, – сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.
У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…
– Ви відформатували диск? – запитав він пошепки.
– Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?
Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.
– Слухайте, – Арсен облизнув губи. – Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, – він аж зрадів з правильної ідеї. – Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.
– Ні,