що концентрувала Костеву увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке насправді було і не зайве, і не звичайне – (більшовиків)…
«Більшовик!» – це зовсім не те, що «комуніст». «Комуніст» – це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із «більшовиком», цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою термінологією, – на вістрях багнетів «ніс із півночі, з Росії, на Україну…» – ні.
Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонне щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою мармуровою мережею. Розкидані книжки, штани на подушці, наган на столі – все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Костевих думок, щоб потім нишком, у закутках, за спиною, шепотіти поміж членами організації. Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі:
– Я – більшовик…
Він хотів це донести до самих глибин свідомості, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з «одиницею» за диктант. Яка різниця? Тоді – «одиниця», а тепер – ті два будинки, що їх мав колись до публічного торгу нетяга-батько в цьому ж місті, і та гімназія, що стоїть і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління, або, кажучи просто, – душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам організації, почувати себе більшовиком. Вони.
Кость сперся ліктем на стіл і подумав:
«Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрібним буржуа – це так. Факт. Ба навіть – він цілував соборному настоятелеві, каштановолосому панотцеві Гаврилові, руку і його сестра, що колись була мені рідною тіткою, – вдруге замужем за вихрестом-купцем – це також правда. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції, і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так само правильно. Я не відповідаю за батьків. А втім, що ж: одним судилося бути спадкоємцями свого класу, а іншим – ренегатами. Хай за їхньою теорією я – „дрібнобуржуазна інтелігенція“. Я кажу трохи інакше – ренегат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був український націоналіст, я був за голову повітової філії Національного союзу; в цьому ж місті я, безвусий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за „неньку“, закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніше, а тепер я…»
Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: більшовик!
Але враз виринула, чи з гімназії, чи просто з дитячих літ, казочка і стало смішно й сумно.
Якийсь алхімік дошукувався філософського каменя. Він перемолився всім святим, яких тільки знав, благав Богородицю, нарешті самого Христа допомогти йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з його дому. Тоді алхімік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: «Ти знайдеш те, чого шукаєш. Тільки – одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого ведмедя». Нещасний алхімік, що, здається, ніколи за все своє довге життя серйозно не замислювався над ведмедями взагалі, а білими зокрема, цілий тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого ведмедя.
Горобенко, посміхнувшись, подумав: «Більшовик – це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?..»
Він поклав у кишеню партбілет, узяв наган, щільно зачинив вікно і вийшов із дому.
Це кляте повітове місто з його безглуздими брудними завулками, шопою на базарі, незграбними рожевими купецькими домами, місто, де всі знають про кожного всяку дрібницю й одне одному осточортіли, це місто – свідок. Воно знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя…
Кость швидко ступав по м'якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви боротьби комун-відділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими екскрементами, і довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинуті кінські кістяки.
Десь у кутку під кам'яницею, як неприкаяні, сиділи кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур, і на ньому розсічений ринвою напис: «Сапожная мастерская Уездсо/беса».
Ринва нещадно розлучила дві частини слова і зробила так, що коли «уездсо» почувало себе якось сиротливо й самотньо, то «беса» було ніби саме на місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від «б», знущалось з правовірних міщан.
Це ширило між перекупками, колишніми купчихами