Мальву. Маємо справу до неї… – сказав Бубела, обтираючи долонею змокрілу брову.
– Нема її. Ще з дня помчала до Глинська… Ви ж чули, яке скоїлось… Такого юнашка звалили. А за віщо, добра б їм не було?..
– А буцімто ви не знаєте – за віщо? – спалахнули вогники під бровами Бубели.
– А ну ж бо ну, Кіндрате! Може, я стара, дурна…
– За Мальву б'ються, а нам чуби тріщать, – натякнув Бубела. – Ось ми і прийшли сказати… Од цілого Вавилона… її справді нема?
– Кажу ж, полетіла на конику. Ще з дня. Вже й перші півні проспівали. Мала б бути. Вона в мене така, що ніколи ніде не ночує. Оно вдома… Мені стояти тут чи йти?
– Чого ж стояти? Ідіть собі з богом…
Стара зачинила двері, почапала в хату. А вони ще стояли самі не свої. Прийшли зажадати від Мальви, аби забиралася геть з Вавилона – хоч до комуни, а хоч куди, доки не пізно, доки не накликала на Вавилон якогось нового лиха. Бо ж за одним комунариком сюди внадяться інші, а Вавилон весь пашить ненавистю до комуни, боїться самого духу її, то буде боронитись од неї, а вина за те може впасти на безневинних людей, ось хоч би на тих, що прийшли сюди від усього Вавилона. Про всяк випадок заглянули до хлівця. Хтось запалив сірника. Впевнилися, що стійло порожнє, що коня нема. Доки горів сірник, Явтушок запримітив на стовпці для збруї ковані вудила, поклав до кишені. Вони подзеленькували там викривально, то потім сам дивувався, як міг припустити такої ганьби в цьому шляхетному товаристві, до якого прагнув давно, але щоразу почував себе там ніби в чужій лодді.
Од воріт розбрелися хто куди – по двоє, по троє, а Явтушок мусив іти один у свою страшну вуличку в деревії. Там жив будяк іще з Явтушкового дитинства, коли зацвітав – уся вуличка пахла медом, але зараз той мешканець вулички видався йому Даньком Соколюком, у кожушку наопашки. Рушати назад не міг, що тоді подумали б про нього богове. Пішов на Данька, аж то будяк. Сплюнув, а далі поклав собі не дати розігратися страхові в животі, хоч страх завше чатує його саме там, а вихід має зовсім в іншому місці…
Десь у половині вулички чужі вудильця забряжчали в кишені гризотніше, він і сам незчувся, як страх у животі переміг його і примусив побігти – то один Явтушок втікав від іншого, певно, від того, який цієї ночі пошився в «денікінці»…
На ранок Вавилон облетіла новина… В головнім вітряку повісився Тихін Пелехатий. Ніч видалася тиха, не було помолів, йому ніхто не заважав. Коли Фабіян прийшов туди, щоб зняти мірку для домовини, старий уже лежав у вітряку знятий, прикритий ряденцем. Горіли свічки, й Отченашка шепотіла над ним свої потаємні молитви. Знімаючи мірку, трунар не помітив ніяких слідів насилля чи боротьби, смерть заподіяно, певне, з власної волі. Коли Фабіян уже поклав складаного метра за халяву і збирався йти, Отченашка затримала його, взяла за руку й повела східцями до горішнього віконця. Вона була страшна на тих східцях, вела його майже силоміць. Нагорі, прислухавшись, чи нікого нема поблизу,