проберусь.
І кажуть йому:
– Іди!
Він же вийшов із города з уздечкою і никав поміж печенігами, питаючи:
– Чи ніхто не бачив коня?
Бо він умів по-печенізькому, і його приймали за свого. А як наблизився до річки, роздягнувшись, кинувся у Дніпро і побрів. Печеніги ж, побачивши, кинулися за ним, стріляючи в нього і не можучи йому нічого зробити.
Ті ж, що побачили з протилежного боку, приїхали в човні назустріч йому, і взяли його в човен, і перевезли його до дружини. І сказав їм:
– Якщо не підступите завтра рано під город, люди хочуть здаватися печенігам.
Сказав тоді воєвода їх на ім’я Претич:
– Підступимо завтра в човнах і, забравши княгиню й княжат, умчимо на цю сторону. Коли ж цього не зробимо, нас має згубити Святослав.
А на завтра сіли вони вдосвіта в човни і голосно затрубили, і люди в городі зняли галас. Печеніги ж, думаючи, що князь прийшов, побігли врозтіч від города.
І спустилася Ольга з онуками і з людьми до човнів. Бачачи це, князь печенізький вернувся один до воєводи Претича і спитав:
– Хто це прийшов?
І той сказав йому:
– Люди з того берега.
І спитав князь печенізький:
– А ти бува не князь?
Він же сказав:
– Я муж його і прийшов як попередня сторожа, а слідом за мною йде численне військо з князем.
А це він сказав, щоб налякати їх. Тоді каже князь печенізький Претичу:
– Будь мені другом.
Він же йому:
– Так і вчиню.
І подали вони один одному руки, і дав печенізький князь Претичу коня, шаблю, стріли; він же дав йому кольчугу, щита і меча. І відступили печеніги від города, і не можна було коня напоїти: на Либеді – печеніги.
І послали кияни до Святослава сказати:
– Ти, княже, чужої землі шукаєш і стережеш її, а свою покинув. Нас мало не взяли печеніги – і матір твою, і дітей твоїх. Коли не прийдеш і не оборониш нас, то візьмуть-таки нас. Хіба тобі не шкода отчини своєї, і матері, що вже стара, і дітей своїх?
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і співчував у зв’язку з накоєним печенігами. І зібрав дружинників, і прогнав печенігів у поле, і настав мир.
Українська середньовічна література про Київську Русь
Анонім
Житіє Ольги, великої княгині Київської
Багато літ народ наш руський жив, бавлячись нескінченними війнами між собою, жив, жодного ладу і ніякого старшого над собою не маючи. Тільки коли на війну виходили, вибирали поміж себе одного мужа смілого й мудрого і чинили його старшим у себе, поки та війна тривала. А потім почалися межи ними заздрості, ненависті, й мали від того поміж собою великі й безкінечні війни, в яких багато їх загинуло, а народ зменшився. А крім того, постав на них народ сусідній – хозари (кочовий народ, який проживав колись в областях, що межували на півдні з Київською Руссю), котрі, звитяживши їх сильно,