їздили по колу.
Принесли меню, Сашко підняв перший аркуш меню в шкіряній обкладинці, вказівним пальцем трохи поводив, заздалегідь знаючи, що нічого замовляти не буде.
– У мене ще є гроші… – сказав Рогов. Ніхто його про це не запитував, але питання висіло в повітрі. Усі, звичайно ж, пожвавилися.
– По пиву? – запитав Рогов.
– Я не буду… – сказав Негатив.
– Чай?
– Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.
Усі закурили, оглядаючись.
Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.
Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.
«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»
Нечутно з’явилася офіціантка, Безлєтов замовив кави.
Пауза затягалася.
Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустріч ще в університеті.
«Чого він насупився? – думав він, дивлячись в обличчя Безлєтова. – Я в його грошей позичив?»
– Усе бешкетуєте? – запитав Безлєтов, прикуривши й почуваючи на собі пильний Сашків погляд.
– А що залишається? – відповів Сашко риторично, одразу зрозумівши, що мова йде про московський погром.
Безлєтов сильно затягся, втримуючи дим і тому ледве здавленим голосом подякував офіціантці за принесену каву.
– Ви думаєте, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?
– Добре й правильно, – відповів Сашко.
Безлєтов знизав плечима.
– А який у цьому сенс?
– Це дуже довге питання.
– Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам національну ідею…»
«От як він заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обірвав Безлєтова:
– Ми не просимо. Я не прошу. Я росіянин. Цього досить. Мені не треба ніякої ідеї.
– «Я росіянин», – похмуро передражнив Безлєтов. – А неросіян ви куди дінете?
– Слухайте, Олексію Костянтиновичу, не треба так… Ніхто нікуди не збирається запроторювати неросіян, і ви прекрасно це знаєте.
– А що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?
«Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»
– Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…
– Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?
– А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.
– Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.
– Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.
– Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку