гітару і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Брайана Адамса і сподіваючись, що хтось кине йому в шапку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.
– Здаров, Нікалай, – в’їдливо прошипів Бард, – как живйош?
– На-армальна, – з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.
– Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть – та куда ніть падальше. А, Калян?
– Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?
– І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? – Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард – улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене – і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах. Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію – в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» – магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив – 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:
– Я вдома!
– А я піду об’яву напишу на «Побєду» – хай дзвонять, – сказав я і пішов шукати папірець. Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше – то на рівні нуля. Але об’ява про продаж машини німецькою мовою, то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує – всього сто тисяч марок». Мені хотілося, щоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі – народ конкретний. Що читаєм – так і панімаєм!
– Zuverkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. – Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи, і маючи надію, що вже ввечері я буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, потрусив у «Пенні Маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.
Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити