посол, обличчя його враз прояснилось. У листі, підписаному Богданом-Зиновієм Хмельницьким, вказувалося: у разі, якщо Господь дарував можливість здійснити те, що було замислено, залишатись усім полкам у Кам'яному Затоні, очікуючи на підрозділи татар Тугай-бея. Перекопський мурза пообіцяв надати козакам коней і вози, а також супроводити їх до табору запорізького гетьмана. Події почали розкручуватися все швидше. Лист свідчив: Богдан вийшов з Микитиного Рогу, тобто нарешті здійняв давно очікуване гасло. Гасло, що його змовники не могли дочекатися протягом кількох останніх років. Джеджалій одразу ж віддав наказ не зупинятися на ночівлю і з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегів Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здіймалися дими від не зовсім згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Дніпром, наповнивши скелі гуркотом копит кількох тисяч коней, прибули татари, прислані Хмельницьким. Джеджалій вислухав погану українську мову ватажка татар, якогось Караїм-салтана, і дав у полки наказ розвантажувати чайки. Від татарина він дізнався, що від табору гетьмана їх відділяє якихось шістдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспішитися і якомога швидше поєднати сили, щоб спільно, тримаючи в серці надію на Бога, вдарити на ляхів…», одразу ж по обіді Джеджалій вирушив на чолі своїх полків до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматів жовтою, укритою пилом стрічкою Микитинського шляху. Не відставав від них і невеличкий обоз, складений із сотні возів і татарських гарб. Вояки Караїм-салтана трималися на постріл з луку позаду козацького ар'єргарду, не поспішаючи починати більш близькі стосунки зі своїми одвічними ворогами.
Іван Богун, сидячи в сідлі, їхав поряд із сотником Охрімцем і задумливо оглядав укриті буйною рослинністю околиці Микитинського шляху. Одноманітні взимку та влітку степові пейзажі немов переродилися цієї ясної травневої днини, співаючи весні гімни пробудження зеленими смарагдами свіжої тирси, червоними гранатами, жовтими бурштинами і блакитними сапфірами весняних квітів, переливистим співом. Грався з козацькими хоругвами і прапорцями на верхів'ях ратищ ласкавий, сповнений пахощів вітерець. Веселі переливи жайворонка у блакитній безодні неба немов акомпанували безмовній мелодії кольорів, доповнюючи феєричну симфонію дзвінким сріблом, надавали їй об'єму та реальності. Кудись вдалечінь летів табунець стрімких сайгаків, а дещо поодаль здіймалась на крило важка неповоротка дрохва. Серед трав попри саму стрічку шляху шурхотіли оливкові блискавки ящірок та вужів, деколи на мить показувала своє темне лискуче тіло гадюка. Іван милувався буянням степового життя. На повні легені вдихав терпке тепле повітря і не міг ним надихатися. З насолодою підставляв обличчя вітру, і перед його внутрішнім зором поставали картини з проведеної на Січі юності.
Ось вони з Нечаєм сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних раків, і слухають ліниві розсуди Макогона та швидке торохкотіння Зорі про родючість землі Запорізького краю.