з тонкими вустами. Де ж він міг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вітерець, запобігливий служка в шинку, який після кількох чарок оковитої, піднесених Нечаєм, оповів свою сумну історію… Невже він?
– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.
– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподівався.
– Це було нескладно, чоловіче. Ну, оповідай, що до мене привело?
Коваль лише знизав плечима:
– Прийми в сотню.
Іван випустив кільце тютюнового диму і подивився в очі Ковалеві.
– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твій шинкар?
Коваль раптом спохмурнів.
– А що шинкар? Я свій борг віддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосі прибулого чувся такий біль і погано прихована злість, що Богуну на мить стало не по собі.
– Візьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмішку тобі пригадав. А Одарка твоя як, видужала?
– Немає Одарки. Віддала Богові душу. Від тієї пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кілька тижнів і прожила.
Коваль, вимовивши ті слова, якось одразу перемінився. На обличчі заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука підсвідомо стиснула руків'я шаблі.
– Велика колотнеча тоді зчинилася, коли ти, пане сотнику, дівку з палацу вивіз. День і ніч гетьманські пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конєцпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав із двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвір'я витяг… Жид тоді на мене пальцем і показав, мовляв з вами шептався, підбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потім з різким стуком вкинув її назад. – А далі… Далі мене в підземелля. Три тижні товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навіть якби знав, не сказав би! Така мене тоді злість взяла пекельна! Не від болю вив я, коли Олександрові посіпаки мені чобітьми ребра рахували, ні! Від того, вашмость, що не міг я йому, упиреві, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..
А за три тижні випустили. Не знаю, яка муха Конєцпольського вкусила, тільки звелів він мене відпустити, дав кожуха і десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка відібрала життя моїх дітей, кинула мені, немов кістку собаці, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити ті гроші й неодмінно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крізь натовп його пахолків. Здорові відгодовані гайдуки проти мене одного, у якому після гетьманської гостинності душа ледь-ледь тіла трималася…
А від Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я її і знайшов у комірчині на задньому дворі жидівської господи, де лежала відколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неї нікого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби раніше… Рани їй на руках поятрилися, лихоманка…
Деякий час Коваль мовчав. Потім перевів подих, мало не схлипнув, після чого продовжив:
– Коли поховав її біля Филона та