жовтий і списаний учнівськими кривулями: «Любий татусю! Я роблю всі твої вправи, вже навчився пірнати…»
З-під одного аркуша вилетів інший. Значно цупкіший, білий, укритий щільним друкованим текстом. Принтер.
Під столом було темно. Лідка машинально піднесла аркуш до очей.
– От лиха година, – бурмотів Славко, намагаючись затерти калюжу з апетитним запахом. – Увесь килим у борщі…
«Співвітчизники!»
Лідка здригнулася. їй здалося, що вона чує цей голос. Спокійний, упевнений, який так легко впізнати.
«Співвітчизники, парламентська комісія зі справ апокаліпсису уповноважила мене…»
– Що ти там робиш? – грубувато спитав Славко. – Заснула там, під столом?
– Конверт загубився, – збрехала Лідка несподівано для себе. І це замість того, щоб випростатись і спитати у повноправного спадкоємця: «Подивися, що це?»
– Покинь… Іди сюди, допоможи.
– Іду…
«…зачіпає інтереси всієї верхівки влади, всіх наших всенародно обраних керівників, які зрадили свій народ… У декларації прав людини записано: кожна людина має право знати про появу Воріт у ту саму мить, як ця інформація стає доступною верховному штабу ІДО. Доводжу до вашого відома, що уряд нашої країни ось уже багато циклів практикує…»
Знову відчинилися двері. Під столом виразно відчувся протяг.
– Славо… – глухо сказала Клавдія Василівна. – Покинь цю ганчірку. Допоможи мені знайти нітрогліцерин…
Лідка затихла під столом, ніби її й не було.
«…практикується так званий «домовлений час»; це час, який минає між першим сигналом про появу Воріт і сигналом, що сповіщає населення. Цей час коливається від півгодини до півтори години, за цей час спеціальний контингент доправляється до вільних Воріт і спокійно, з комфортом евакуюється… Список спецконтингенту тримають у глибокій таємниці, але кожен із вас спокійно може відтворити його, просто перелічивши імена найвищих чиновників, починаючи з Президента і завершуючи…»
Вона склала папірець, але не сховала в один конверт із листом «любому татусеві». Найпевніше, цьому папірцеві тут не місце. Найпевніше… але тоді як він там опинився?!
Коли вона випросталась, щоки її були кольору молодого буряка. На щастя, такий колір обличчя можна було пояснити незручною позою – скоцюрбившись, під столом…
«Ти ж пам'ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…»
– Ось, тут лист один загубився… Славо, візьми. І вона простягла Славкові жовтий конверт із учнівськими кривулями.
А під светром, за поясом джинсів, зрадливо хруснув цупкий білий папір. Як здалося Лідці, на весь будинок. Дивно, що ні похмурий Славко, ні бліда Клавдія Василівна нічого не почули.
Клептоманка…
Нащо вона це зробила?
Ні на що. Інтуїтивно.
Утверджуючи і своє право на спадок Андрія Ігоровича. Своє примарне право, що ніколи не існувало.
А що такого? Нічого такого. Вона прочитає