людям», і всяка така хрінота. Якщо й зараз ні за що не зачепимось у цій справі – смороду буде аж до неба. Гірше того, голови полетять – це як пити дати. Дуже я не хочу, щоби це наші були, розумієш? Так що ти вже постарайся. Сам знаєш, я людина толерантна. Перевищення обов'язків не люблю, але якщо воно допоможе взяти цю сволоту… Одним словом, дій, Сергію. Я тебе завжди підтримаю.
– Зрозумів, начальнику, – відказав Пасків, і слідчий пішов геть. Відразу ж звідкілясь ззаду підскочив молодший опер Ігор Денисенко – мабуть, найактивніший хлопець в його групі, такий собі живчик, якому було абсолютно начхати, в який час доби його викликали на місце пригоди. Раніше Пасків вважав, що малий виявляє надмірний ентузіазм через бажання зробити кар'єру, але, здається, насправді той просто отримував кайф від самого процесу розслідування. Іноді це дратувало, але Пасків мав визнати, що свого часу він сам був не меншим шилом в дулі.
– Що робимо з толкієністами, майоре? – випалив він.
– Господи боже, Денисенко, ти ще й здатний вимовити це слово з першого разу. – Пасків простежив очима автомобіль слідчого, доки той не розчинився між дерев, потім озирнувся до нього. – Що, що… вантаж їх у машини, малий. Проїдемось до відділка, а там видно буде.
– А хочте новин? Я вчора бачив у місті машину Сокола. Ту шикарну ретро-кралечку.
– Якого сокола? Хокейного клубу, чи що? – не втямив Пасків.
– Та не клубу! Ви що, позабували старих знайомих?
– Олега Сокола? Жартуєш?
– Ніяких жартів, майоре, – життєрадісно замотав головою Денисенко, і Пасківу раптом захотілося дати йому в пику.
«От чорти б узяли цього Сокола», – подумалося. Ну якого біса він приперся назад? Хотілося сподіватися, що цей розумник таки змінив професію на щось більш пристойне і що повернувся він не для того, аби плутатися під ногами. У цій справі для повного щастя тільки старих приятелів не вистачало… ні, Пасків усе вивезе сам, без жодних доморощених нишпорок.
Цей вбивця – його.
Чоловік, якого за добу Пасків згадуватиме незлим тихим словом (утім, не без прихованої симпатії), повернувся до міста в той самий день, післяобід якого мав стати останнім для Сніжани Доброхот. О восьмій десять ранку Олег Сокіл зійшов з київського потяга, тягнучи під пахвою величезного чемодана. Зупинившись на мить посеред перону, втягнув носом повітря, звів очі до заскленого склепіння вокзалу і з посмішкою промовив під ніс:
– От цього мені й бракувало.
Дивна то річ – відчуття батьківщини. Ось приїхав ти до Києва після трирічного перебування на Туманному Альбіоні, і жоден нерв не здригнувся в тобі, жодна струнка не забриніла; наче з одного, чужого, але звичного міста ти телепортувався до так само чужого, але незвичного міста-покруча, яке дратує тебе самим фактом свого існування. Дратує його ультрамодерновий вокзал і безкінечні корки, що, неначе щупальця гігантського спрута (чи, радше, ракові метастази!), день у день розповзаються по всіх, навіть найменших вуличках, провулках та закапелках. Дратують до дідька заклопотані городяни-«сталічниє»,