до кімнати. Японці, уважно і зосереджено, як і належить японцям, сидячи на ліжках підібравши під себе ноги, читали товстелезні довідники. Я привітався, зняв футболку, джинси і ліг спати. Як довго вони ще мордували свої книжки, я не знаю, та зрештою з'ясувалося, що японці – зовсім непогані люди. Не всі, звісно, поки що ті троє.
Оглядати славетне давнє місто невідомо куди зниклих набатійців ми вирушили на мікроавтобусі разом. Я вийшов на вулицю з готелю першим і за доброю українською звичкою зайняв місце на передньому сидінні. У салон набилося повно людей, проте автобус їхати не бажав. Із-під капота йшов густий пар, і молодий водій, мовчки вчепившись у кермо, перелякано на нього дивився. «Радіатор!» – сказав я йому. «Що?!» – зойкнув він. «Я кажу, дірка в радіаторі, йолопе!» – «Ні, не може бути!» – «Не проблема, зараз заведеться!» – сказав я, і автобус, паруючи, справді рушив. Японки шанобливо подивилися на мене крізь дзеркало заднього виду. Це був мій перший – очі в очі – візуальний контакт у подорожі. Зазвичай в очі ніхто не дивиться, навіть при близькому знайомстві.
Коли питають, що найбільше мене вразило в Петрі, то я відповідаю – квитки. Точніше, ціна на квитки – двадцять доларів за вхід. Та за таку ціну вони танцювати там повинні, подумав я, але танцювати ніхто й не намагався, навпаки, усередині бедуїни робили все можливе і неможливе, щоб зідрати ще кілька динарів або доларів. Але без особливого успіху, я твердо дотримувався формули батька: «Проїхати й побачити якомога більше, витратити якомога менше».
Ті двадцять баксів варті Петри. Телепередача, яку я колись бачив, – одне, а витоптати ці каміння й пісок ногами – зовсім інше. Я навіть не описуватиму це грандіозне місто, вирізане і збудоване у скелях, – зупинюся лише на двох епізодах, пов'язаних із жінками. Епізод перший – мала кореянка Люсі. Звали її, звісно, інакше, але я називав її саме так, бо вимовити правильно корейське ім'я я не зміг би ні за яких обставин. Вона відповідала взаємністю, називаючи мене Осі – боюся, з моїм ім'ям у неї були схожі проблеми. Ми перетиналися в Петрі кілька разів: біля Казначейства, в амфітеатрі, біля фресок на підлозі римського храму, в кафе біля Монастиря. Там, зрештою, ми і заговорили одне до одного, посьорбуючи чай. До деталей життя Південної Кореї в мене питань не виникало, окрім одного – чи їсть вона собак? – але я питати не поспішав, зате в неї з приводу України питань накопичилось безліч. По-перше, вона не знала, хоча і навчалася на п'ятому курсі факультету якоїсь там біології якогось там університету Сеула, де Україна розташована. «Шевченко, Кличко?!» – вигукував я, але вона ні футболом, ні боксом не цікавилась. Я настільки був вражений фактом, що хтось може не знати України, що втратив дар мови на кілька хвилин. Люсі, помітивши, що я знітився, напружилась і таки видала шедевр: «У вас там якась фабрика вибухнула. Давно…» – «Так! – радісно вигукнув я. – Чорнобиль!» – навіть таке її знання про Україну потішило. «Так, так, макаронна фабрика, Чорнобиль! – Люсі від думки, що потішила мене, навіть заплескала в