схожа на БілАЗ. Водій не розумів англійською ані слова – ми за допомогою розмовників щось казали йому, як нам здавалося, арабською, а він лише весело кивав головою і співав веселих пісень. Дорога пішла довгим серпантином угору, раптом водій різко зупинив машину і жестами наказав вийти. «Він нас виганяє?» – перелякано запитала Іко. «Не знаю, можливо, він молитиметься», – згадав я випадок із таксистом. Ми вийшли – перед очима постав воістину божественний краєвид. Водій з гордістю розвів руками: «Фото!» Сонце вже заходило, навкруги височіли пагорби, усе зеленіло, обрій майорів далеко-далеко, десь там відблискувало Мертве море, обличчя гладило незнайоме, але не чуже повітря. Це схоже на рай. Іко зробила кілька знімків, а я утримався, хоча й любив фотографувати. Але того вечора мені хотілося зберегти чудесну картинку в пам'яті напряму, цілком, без посередництва технічних засобів. Я неодноразово ловив себе на думці, що в уяві спогади мають трохи інакший вигляд, ніж на плівці або фотокартках. Фотографії й відео трохи змінюють їх, наче відсувають справжнє відчуття в якийсь далекий куточок пам'яті. Тож згадувати за фото – однаково, що з салату з'їсти самі огірки, а потім ділитися враженнями про всю страву, спираючись на опис у кулінарній книзі.
Заключну частину дороги до Мадаби ми провели слухаючи вечірню проповідь. Водій вставив касету в старенький магнітофон, який прилаштував поміж сидіннями, тицьнув на якусь кнопку – і в салон увірвався високий різкий голос мулли. Я був глибоко вражений, мені важко навіть уявити, щоб не тільки водій-далекобійник, будь-яка людина в Україні слухала в дорозі запис релігійної проповіді, якщо, звісно, це не якийсь сектант з Білого братства. Деякі агресивні за інтонацією пасажі мулли нагадували стиль кращих промов Адольфа Гітлера, та водій лише усміхався й іноді щось повторював за своїм духовним лідером, а ми їхали мовчки, щосили намагаючись розібрати хоча б одне знайоме арабське слово, але, окрім «Аллах акбар!» так нічого й не усвідомили…
Ми в'їхали в Амман з боку аеропорту: злітне поле, територія обтягнута сіткою-рабицею і колючим дротом, на які вітер навішав купу целофанових пакетів, – наче концтабір для літаків. З усього вечірнього Аммана, який ми о тій порі побачили тільки крізь скло таксі, я пригадую красиво підсвічений зеленим світлом мінарет мечеті Хусейна. «Це – важлива мечеть!» – сказав таксист. Готель знаходився метрів за чотириста за рогом у провулку, майже в центрі міста.
Я впав на ліжко і з жахом подумав, що лише три доби тому я спокійно лежав у шезлонгу на пляжі, а лише два тижні тому – кохав біляву жінку із зеленими очима в далекій, майже нікому не відомій Україні. А тепер у мене таке відчуття, ніби минув щонайменше рік. Я побачив стільки нового, зробив стільки відкриттів, познайомився з такою кількістю людей, що… ну, як це, чому Бог має бути добрим і справедливим?! Це ж випливає з Біблії, принаймні наскільки я можу судити, християнська мораль… хіба що Старий Заповіт, – це християнство чи ні – треба