років тому Мудар, як з'ясувалося, навчався на фармацевта в Запоріжжі. У Сирії, розказував потім Мудар, навіть є елітний клуб колишніх випускників радянських вузів. Він не місцевий, живе у Джеблі, на узбережжі Середземного моря, а до Дамаска приїхав у справах. Я також розповів, хто й звідки, і він повів мене за собою, відчиняючи двері, які переді мною навряд чи відчинилися б. Церква Святої Марії та будинок Антіохійського патріархату. Мудар швидко говорить про щось із греко-православним священиком, однак арабом, який довго з цікавістю мене роздивляється, але нічого не питає. Церква зачинена, та ключниця нас пускає зрештою всередину. Каплиця Святого Ананія – та ж таки Іко потім уточнювала, що цей святий зцілив очі майбутнього апостола Павла. Вірменський храм. Ми йдемо далі вузькими вуличками крізь Християнський та Єврейський квартали, де житлові будинки, магазини, кафе, музеї спокійно співіснують, утворюючи неповторну ауру, нарешті, виходимо до Південних воріт. Чим вони славляться, я знаю й сам – учора прочитав у довіднику. Той самий апостол Павло через проповідь християнства змушений був тікати з Дамаска: розгнівані євреї хотіли його вбити. Павла врятували, спустивши вночі з фортечної стіни у великому кошику саме тут. Від євреїв і християн сьогодні в Дамаску лишилися хіба що назви кварталів. Євреїв, як кажуть, лишилося не більше тридцяти, усі похилого віку, а от християн значно більше – переважно вірменів та коптів. Саме вони торгують щоп'ятниці, у святий для мусульман день, єдиний офіційний вихідний. У християнських магазинах можна придбати спиртні напої, але мене вони не цікавлять – повідомляю просто як факт.
Ми з Мударом хотіли крізь ворота вийти з міста, але вони теж виявилися зачиненими. (Згадав: Баб-Кісан – ось як вони називаються, «баб» – ворота. До речі, цікаве арабське слово «сук» значить «базар». Отже, продавці, базарники арабською – «суки»?) Ми грюкали хвилин десять, потім втомилися, але чоловік, який ішов мимо, сказав: «Стукайте!» Ага, «стукайте – і ви достукаєтесь», – тож ми таки достукалися! Ворота відчинили і без зайвих пояснень чи виправдань нас упустили всередину. Ми побачили там і кошик із віком ім. Св. Апостола Павла в натуральний розмір, і картини на стінах із вищезгаданим сюжетом, а потім вийшли за міський мур, проте потрапили не на околицю, як передбачали, а знову в місто, на досить людну вулицю. Ми вже відчутно втомилися, і нам начебто час розлучатися, але я хочу ще трохи поговорити з Мударом російською.
(Жадоба припасти до мови, як до джерельця з чистою водою, мови, якою ти зазвичай розмовляєш (не скажу – до рідної мови, тому що не можу сказати, яка мова мені справді рідна – українська чи російська, – і політики це не стосується), виникає у чужому середовищі інколи дуже гостро. Але не скажу, що часто. Потім звикаєш – і мовчиш. Удома, в Києві, я зазвичай розмовляю російською, хоча мої батьки – українці, але так склалося через СРСР, що багато українців говорить російською. До подорожі це мене не хвилювало, я просто не звертав на лемент довкола мовного питання – наче кругом немає