ліниво порпались у речах, і оперуповноваженого, який щось невпинно строчив у кріслі. «У цілому, – подумав Митрофанович, – не можна сказати, що так, як у кіно, але не можна і стверджувати, що в кіно брешуть. Врешті-решт, певне ж, кожен проводить обшук по-своєму, зважаючи на те, що шукає…»
– О, дивіться-но! Гроші! – один із міліціонерів раптом радісно показав оперуповноваженому поліетиленовий мішок. – Рахуйте!
Оперуповноважений наче й не зрадів зовсім, тільки знизав плечима, узяв мішок і почав рахувати. І пані Польська, і Митрофанович не могли відвести очей від його рук і зеленуватої купки, яка лягала на стіл. За все своє некоротке життя вони ніколи не бачили стільки іноземних грошей разом.
– Так, усього – двадцять тисяч доларів, копійка в копійку, – сказав оперуповноважений у комірці типу «баран». – Будь ласка, перерахуйте, – звернувся він до понятих.
– Ні-ні, дякуємо, ми вам довіряємо, – сказав невпевнено Митрофанович, але сказав якось так ніяково, і оперуповноважений уважно на нього подивився.
– Щось не так? Зачекайте хвилиночку, зараз ознайомитесь із протоколом і підпишете, ми вас довго не затримаємо. Ваші дані ми потім запишемо.
Пані Польська трохи голосніше за загальний фон бесіди і трохи стурбованіше, ніж загальний фон бесіди, сказала:
– Молодий чоловіче, ви повідомили, що наш сусід когось убив. Це достеменно?
– Звісно, достеменно. Є всі докази: відбитки пальців, пістолет, свідки, речові докази, оце – останній, двадцять тисяч доларів, які він отримав від замовника і водночас співучасника.
– Але суду ще ж не було? – пані Польська трохи нахилилась до слідчого. – І тут повинен був бути хом'ячок, я за нього зовсім забула. Не може бути, щоб він здох, небагато часу минуло. Та і я б почула, ніс у мене кращий, ніж зір… Де хом'ячок?
Міліціонери знизали плечима.
– То ви не бачили хом'ячка? – пані Польську, здавалося, це питання турбувало найбільше. – Ні?!
Вона встала зі стільця і почала заглядати під диван, вийшла на кухню, зазирнула у ванну. Хом'ячка ніде не було. Міліціонери здивовано перезирались, але зупиняти активну бабцю не наважились.
– Так, – нарешті сказав оперуповноважений, – протоколи майже готові, залишилось прочитати і підписати. Ось… – Він простягнув папірці Митрофановичу. – Якщо хочете щось додати або у вас є якісь зауваження щодо наших дій, можете дописати знизу. Дату не забудьте поставити.
Митрофанович обережно взяв протоколи, витяг із кишені піджака, який надів на цей випадок, окуляри і поважно начепив на носа. Пані Польська вже завершила пошуки хом'ячка, всілася поруч і теж, не кваплячись, почала читати.
– А що потрібно написати? – спитала вона.
Слідчий доброзичливо усміхнувся.
– Пишіть, що бачили. Все, як було. Потім напишіть «підтверджую». Якщо зауважень немає, то так і напишіть, якщо є, то напишіть, що є – і докладно, які саме. Потім тут, – він показав жовтим прокуреним пальцем, – отут і отут поставте підписи і дату. До суду