людей, прибільшуючи дукові сили і погрожуючи розправою тим, хто завзявся на свого володаря. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не затикає йому рота, і що він даремно пнеться зі шкури, він поклав собі більше не важити головою і замкнувся в себе вдома. Сутичка на площі між народом і дуковими людьми тим часом переросла в ціле побоїще, і хоча останнім за палацовими мурами відбиватися було легше, вони зазнали поразки, одні з них здалися на ласку переможця, інші поховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо та месер Амеріго Донаті з частиною народу вдерлися в Стінке, спалили папери подести та державної скарбниці, сплюндрували дім ректорів і перебили всіх дукових попихачів, які навинулися під руку. Дук і собі, побачивши, що площу втрачено, і все місто в руках його ворогів, і підмоги чекати годі, спробував відвоювати народну любов якимись шляхетними звершеннями. Він велів привести до себе в'язнів, з ласкавими словами випустив їх на волю і висвятив на рицаря Антоніо Адімарі, всупереч бажанню останнього. Він розпорядився зняти свій значок з причілка палацу і замінити його гербом флорентійського народу. Та всі ці поступки, запізнілі й недоречні, оскільки їх вирвано силоміць і подаровано з нехіттю, зарадили йому мало. Роздосадуваний, він сидів обложений у своєму палаці, бачачи, що, пориваючись до багатьох благ, утратив усе і що через кілька днів доведеться йому загинути від голоду чи від заліза. Громадяни, щоб відновити лад, зібралися в Сан Репараті і обрали чотирнадцять громадян, половина гранди, а половина пополани, яким разом з єпископом вони надали всіх повноважень для реформування флорентійської держави. Обрали також шестеро чоловік – справувати владу подести, поки їх не змінить той, кого поставлять згодом. Тим часом до Флоренції прибула сила-силенна людей на допомогу народові, і серед них сієнці з шістьма послами, людьми, вельми шанованими у себе на батьківщині. Вони пробували стати за посередників між народом і дуком. Одначе народ відмовився слухати щось про переговори, доки йому не дадуть на суд і розправу месера Гульєльмо із Ассізі та його сина, а також месера Череттьєрі Вісдоміні. Дук на це ніяк не згоджувався, але тут йому почали погрожувати інші обложені вкупі з ним у палаці, і він мусив поступитися перед силою. Безперечно, лють у серцях людей куди гостріша і рани куди глибші, коли точиться боротьба за відновлення свободи, ніж коли її відстоюють. Месер Гульєльмо та його син попали до рук численних ворогів, а син цей був майже хлопчик, якому не виповнилося ще вісімнадцяти років. А проте ні молодість його, ні безневинність, ні врода не врятували його від люті натовпу. Ті, хто не міг різати батька й сина, поки вони були живі, чикрижили їх мертвих і, не наситившись ударами заліза, рвали їхні тіла пальцями. А щоб наситити помстою всі свої почуття, вони, навтішавшись їхніми зойками, видовиськом їхніх ран, вгородившись у їхню плоть, захотіли і на смак покуштувати її, так щоб відплата вдовольнила не тільки зовнішні почуття, а й нутро. Цей сказ був такий згубний для Гульєльмо з Ассізі та його сина, як і рятівний
