і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід – тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники – витирати руки.
Хан запросив до обіду.
– Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській…
Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з’їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.
– Коли б ти був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, – сказав князь.
– Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами, У передгір’ях Обезьких[52] гір винищили майже всіх половців, на Кубані – теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце – і вирубують. Охоплять інших – і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили… Хто міг, той тікав світ за очі – у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній – аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати булгарів… Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб’юся, що загине рід мій, плем’я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати – половчанка, наша княжна…
– Ну і як він вас прийняв?
– Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на пограниччя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду…
– Про що?
Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.
– Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге – служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.
– Ну і що?
– Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися… Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями… Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?
Князь Михайло зітхнув.
– Та того ж, хане, що й ти. Тільки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирішив шукати союзу, щоб спільно із сусідами стати супроти Батия! Передусім – привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князів… Тепер бачу, що й ти будеш з нами… Сила зібралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то…
– Дай, Боже, нашому теляткові та