Багатирі, дуки, кажете!
– Христе! Не споминай мені про дім, не кажи нічого за батька. Хіба його ніхто не знає? – почав жалібно Федір.
– А про мене що він каже? І не гріх таке плести!
– Хай каже… Казаному кінця немає.
– Немає! А совість є? Осоружні! – скрикнула Христя і побігла до гурту. Федір, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопці, зійшовшись з дівчатами, вели жартівливу розмову.
– Так підемо купно колядувати? – питали хлопці.
– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дівчата.
– А ви не дуже?
– Все ж не так, як ви.
– Та ну! Глядіть, лиш, чи не перекричите.
– Хоч і кричимо, та не хочемо. Ми підемо самі.
– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.
– А ми втечемо.
– А ми доженемо.
– Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
– Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишнє змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними – і веселіше, і охвітніше: чи п’яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.
Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.
– Чи були, дівчата, у матері?
– Були.
– Бач, а ми не були.
– Гарні!
– Певно, вона не спить. Ходімо.
– А ходімо, справді, ще раз до матері, – сказала Горпина.
– Пізно буде. Он уже місяць сідає, – одказала Христя.
– Хай сідає. Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.
Христя противиться, одступає назад.
– Як Христя не піде, то й ми не хочемо! – упираються дівчата.
Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом.
Місяць зовсім спустився над гору, наче півхліба лежало над землею; з ясного та блискучого він став мутним-червоним; по небу тільки виблискували зорі та земля світила своїм білим снігом. Уже не тільки люди – й собаки утихли; тільки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачі зáводи…
Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна.
– Бач, я казала – не йдімо, – мати вже спить, – обізвалася Христя.
– Хіба не можна збудити? – сказав Тимофій і напрямився в двір.
– Тимофію! Тимофію! – загукали дівчата. – Не буди! Вернися!
Тимофій став. Парубки настоювали – збудити матір, дівчата казали – не треба.
– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй і так не даємо спати, – доводили дівчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
– Годі! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофію, ідеш?
Тимофій мовчав.
– Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? –